блоги

Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
30.04.2018 22:31

Подарую вам сонце з маминого життя

1 травня виповнюється 100 літ моїй неньці Лікерії Феофанівній Горобець з дому Сайчуків

У моєму житті день 1 травня виняткова дата. 1 травня 1918-го народилася мати – Лікерія Феофанівна Горобець, з дому Сайчуків. А ще, 1 травня 2004 року ми з сестрою осиротіли. Так що нині у мене, бо сестри також уже давно немає, це і щасливий день – сторіччя неньки! І сумний водночас – 14-ть літ уже без матері. Вона звікувала рівно 86 летінь і завжди навчала нас усіх бути благодушними, порядними, чесними, праведними.

Мати була сьомим, наймолодший дитям у сім’ї, де народжувалися винятково дівчатка: Варвара, Килина, Гафія, Сандра (Олександра) і вона - Лікерія. Інші діти померли в малолітстві, їх не згадували, я не чув їхніх імен. 
1931 року у нашому селі Джурин, що в східному Поділлі, утворилося аж сім колгоспів. Сайчуки територіально увійшли до «Червоного орача». І наймолодша дочка Феофана, якій тоді виповнилося лише тринадцять літ умовляла-благала батька, аби він попросив голову колгоспу, щоб їй наділили повну норму цукрових буряків. Не половину норми, як малолітній, а повних два рядки в ланці жінок і молодиць. Щоб вважатися справжньою дівкою! Так їй бажалося бути дорослою…

Цю колгоспну «норму» вона без перепочинку несла на своїх плечах 42 немислимо важких роки – з 13-ти до 55 її літ.

Вирощування цукрових буряків це така була колись пекельна каторга для наших сільських доморощених, беззахисних жінок – гіршої якої не придумати для людської багатолітньої муки. Від розкидання гною, розсівання попелу в полі ще холодної весняної пори, сівби… А з перших днів травня, коли з’являться тільки шнурочки-рядочки на лані і аж до білих мух – усе це, вважайте, майже безоплатна, дармова робота на рідний колгосп, на застілля і банкети голови правління, його численної місцевої і районної челяді. Весь заробіток жінок-трудівниць – склецок (читайте – мішечок) у два пуди цукру, який за зиму потрібно в основному перегнати на горілку, бо все життя в селі регламентується пляшкою на столі та в кишеню тому, хто корову з бугаєм злучить, город виорає, гичку з поля для корови привезе.

Могорич – це поганяло для всього сільського укладу. Так що з того мішечка мало що залишається на повидло з наших домашніх яблук та слив, на чаї та компоти для сім’ї. І ще ж міліціянти немовби навіжені бігають від хати до хати: нишпорять, чи не заклав хто закваски? Швидше за все для того, мабуть, щоб поживитися дармовою сивухою, а не для дотримання антиалкогольного законодавства.

Я коли тепер приїжджаю до рідного дому, то від хати підіймаюся на гору. Село розбіглося долинами, понад двома річечками, а поля всі розташовані на узвишші. Їх від нашого горба видно в усі кінці. Вони простяглися аж до сусідніх сіл – Вербівки, Голинчинець, Сапіжанки, Хоменок, Мурафи, Деребчина, котрі зусибіч обступили Джурин живим кільцем.

Думаю, що всі ці поля щорічно БОСОНІЖ, друзі мої, колись сходила моя мати, колгоспна трудівниця. Бо її ланка мала не лише по шість гектарів буряків на душу, а ще й кукурудзу. Яку теж потрібно було обсапувати, полоти від бур’янів, ламати качани й жати бадилля. Ще бригадир ганяв жіночок косити горох. Ото вже, скажу вам, важка і марудна робота. Вітровії з дощами позакручують так стебла бобових, що жниво косою не урвати. Хоч сокирою рубай. А треба ж не просто скосити горох, а й у рядочок скласти, щоб комбайн все без втрат підібрав для обмолоту.

Підмінюючи матір у полі, я так навчився всякої сільської роботи ще до своїх шістнадцяти літ, поки не пішов на роботу в редакцію районної газети, що й нині можу будь із ким позмагатися у вправності і на косовиці, на формуванні вручну рослин у рядку. Але найбільше мені шкода моєї матері і тисяч-тисяч таких, як вона ж жінок буряківниць, коли вони слякотної пори восени вручну виривали корені після тракторів «Універсалів», зносили їх до купи, а потім весь день очищали плоди від бруду й гички, сидячи на благенькій мішковині, іноді у дощ і навіть у хурделиці. І вагітні в тому числі. Яке ж це дикунство добувати цукор у замін на здоров’я наших матерів!

Лікерія Феофанівна прожила своє довге життя ні разу не звертаючись до лікарів. Не отримавши жодного укола. Щодо цього якось казала так:

-Якби мені зробили хоч один укол, я тут же ж би, либонь, й померла зі страху…

Народила трьох дітей удома, під наглядом повитух. Про мої уродини казала так:

- Уранці почалися пологи… поки побігли до повитухи Наталки Мишатової через дорогу, а ти уже й появився…

Мені завжди здавалося, що це щось неймовірне – сторіччя людини. Я з’явився на світ не рано, як для породілі, і не пізно: мати народила мене у своїх 32-а. Вона вже мала досвід материнства, до мене у неї ріс синок. Кращий учень у класі. Та й, мабуть, у школі. Але у випускному класі воєнрук школи забрав її синка Михайла з занять, щоб він допоміг йому розкрутити дерев’яні спортивні снаряди на спортмайданчику, які вже підгнили. Хлопець був слухняний і фізично міцний. А тоді саме видався неймовірно вітряний день. І тільки мій старший брат забрався на високий і довжелезний турнік, до якого були прикріплені різноманітні спортивні снаряди, переплів нагорі ноги на верхній балці для упору, щоб розвідним ключем відгвинтити кріплення, як уся споруда затріщала. Він, падаючи, виривався з-під важенних тесаних колод, але одна з них усе-таки упала на нього. Мишко прожив іще декілька годин… Мені тоді ледве було чотири роки…

Тому мати завжди берегла мене і дочку Надію, як зіницю ока. І малограмотна навчала нас сільської мудрості. Я точно знаю, що все добре, що є у мені, це від матері. Бо була вона надзвичайно мудрою, теплою жінкою. За своє тривале життя ні з ким жодного разу не посперечалася. І завжди казала: «Мені так повезло на сусідів. Дуже добрі, благодушні видалися люди…»

Знайте, друзі, що написане вище слово «благодушні» не моя авторська вигадка, а справді рідне красне слівце моєї матінки, яке я добре запам’ятав. Часто розмовляючи з нею, працюючи уже в головних газетах республіки, я аж весело підскакував з несподіванки, коли вона іноді підносила виняткові мовні перли….

«Мамо, мамо, а-ну повтори, як ти щойно сказала, - просив я іноді. - Де ти взяла таке слово? Ти ж книг не читаєш: у лікнепі тільки букви вивчила… У нашому змосковщеному телевізорі таким збагатися не можеш: звідки це?»

Це було тоді, коли вона переповідаючи останні сільські новини по моєму приїзді, якось сказала, що її сусідка Дуня шукала багато років правди в якійсь там справі, і ніхто не хотів їй допомогти, а натрапила на якогось доброго, чоловіка в великому кабінеті і він їй «поблажив».

-Так «поблажив», це слово твого діда Феофана, - ошелешила тоді мене мати. – Абись ти, козаче, знав, що він у нас був дуже грамотний чоловік. На нашому кутку всі чолобитні листи до начальства людям писав лише він. Дуже шкода, що він так рано помер, що ти його не застав по народженні…

За декілька місяців до нинішнього незвичного дня я став думати-гадати, що ж такого особливого можу сказати про рідну неньку в столітні її роковини, позаяк про матерів уже написано стільки – не перечитати. І тут згадав…

Останніх декілька років мати жила в селі сама. Сестра перебралася з сім’єю до райцентру, а я пішов медійними стежками у світи ще 1966-го. Бабусю трапив інсульт і її таки доставили до лікарні. Вперше у житті. Я примчав у село 30 квітня 2004-го. Завтра у матері 86-ий день народження. Але вона була без свідомості. Наніч, біля ліжка хворої залишилася чергувати сестра моя Надія. Я ніяк не міг заснути у батьківській хаті без матері. Звик до того, що вона завжди по приїзді до пів ночі вводила мене в курс справ сільських новин. А тут мертва тиша, навіть кішка втекла боячись залишитись зі мною без матері.

І ось коли під самий ранок я нарешті задрімав, різко обізвався телефон.

Світанок за вікном тільки народжувався. Сестра сповістила:

-У нас з тобою більше немає мами… Ми – круглі сироти…

І хоч я начебто був готовий до такого повороту подій, бо й лікар учора мене готувала до найстрашнішого, сльози заслали очі. Не знаю для чого, я чомусь узяв до рук фотокамеру, хоч було іще поночі, і вийшов з хати. Став ледве примітною стежкою підніматися городом на гору, звідки видно усе село, усі поля й ліси в окрузі.

За кілька хвилин я піднявся на щовба над нашою хатою. І звідти враз побачив на дальньому виднокрузі ранкове сонце. Воно тільки-тільки благословлялося на світ, виповзало на небо. Заспане, червонясте в голубому серпанку. «Господи, - подумав я, - останнє вранішнє сонце моєї матері!»

Я налаштував камеру і зробив знімок. Ось він:

Світанок, сходить сонце

За чотирнадцять років життя без матері я поміняв декілька… комп’ютерів. Але завжди несвідомо, точно не знаючи для чого це роблю, я одним із перших файлів зберігав світлину вранішнього СОНЦЯ МОЄЇ МАТЕРІ 1 травня 2004 року. Воно явилося на світ божий для того, щоб дати тепло і моїй матері. Яка щойно відійшла в інші світи.

Тепер я знаю для чого мені потрібна була ця світлина, щоб у сьогоднішнє сторіччя матері сказати: «Світ безсмертний, друзі! Цінуймо кожен схід його сонця! Цінуймо сонце кожного нашого дня!»

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.