Я виїхав за ринок і зупинився. Мене буквально душили сором і відчай. Що робити? Піти і сказати їм, що це я ненароком, адже й так воно все насправді було, зачепив, пошкодив їхню новеньку автівку. Саме ось це, що вона саме з голочки, новенька і найбільше насторожувало А що, коли це перший їхній сімейний персональний колесний виїзд. Таким людям, з власного досвіду знаю, з досвіду багатьох приятелів і друзів, що кожна подряпинка видається моторошним кінцем світу. Такі люди невблаганні, з ними й розмовляти не можна про якесь відшкодування. Через помарку віддавай хоч нове авто взамін! Їм буде здаватися, що ти замахнувся на їхню долю! Аж потім, коли авто в людини є роками, вона починає добре розуміти, що і в цьому фарбованому залізі немає нічого вічного. З’явилася вм’ятина у крилі, якийсь дурень в’їхав у тебе, (як я оце щойно!) – відрихтували майстри, пофарбували, і ніхто завтра не відрізнить, що на машині з заводу, а що мінялося на автобричці. Біда лише грошам того, хто має платити.
А гроші під кінець відпустки, як то у мене було, зрозуміло, велика проблема. Порахував свої статки, потрусив усі кишені, загашники витріпав, і зрозумів: вистачить лише на бензин до Києва. А спробуй, піди заяви про свій гріх. Від мене ж вимагатимуть платити за ремонт. Гукнуть міліцію, будемо пів дня писати протоколи, домовлятися про суму відшкодування… Давати розписки, гарантії. Це, якщо трапляться не злі, розумні люди… Про інших і говорити не хочу…
А я згадав проникливий погляд пані при неприязному прощанні зі мною, і мене струсонуло...
Там, під ринком, я спромігся лише на одне. Записав номер «Лади», як його в угарі подій запам’ятав. Вирішив: за державним номером віднайду цих бідних, мною ображених людей, а лишень розбагатію, перед власниками авто покаюся, відшкодую їм затрати на ремонт і фарбування машини…
Скажіть: хіба можна було за останні десять літ розбагатіти в Україні? Та ще й журналісту, ну, нехай і письменнику, та ще й до того пенсіонеру? Тому, їй-Богу, мене доїдає сором за ту подію, той справді недостойний вчинок, але вдіяти нічого не можу. Каюся за все на людях, прошу пробачення у невідомих мені людей. Але і знайти їх нині уже не реально. Це те, за що мені соромно довічно…