блоги

Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
13.01.2018 16:11

Андрес Слапіньш, якого я добре знав

Імперії завжди розвалюються з жертвами. СРСР почав розсипатися з Балтії. Там першими на ураження відкрили вогонь військові, за тим ризький загін міліції особливого призначення (ЗМОП). Одна із жертв січневих днів 1991-го - великий латишський кінодокументалі

Коли наближаються двадцяті числа січня, я ось уже більше чверті століття завжди згадую один і той же вечір пізнього радянського минулого, класичну (аж хочеться написати - античну) московітську програму "Час", слова, сказані стандартним диктором раша-телебачення: "Сьогодні в столиці Латвії ... ризький ЗМОП ... відкрили вогонь ... загинули ... кінооператор Ризької кіностудії ...»

Далі я мимоволі зриваюся на ноги і бігаю по квартирі, голосно звертаючись до всіх своїх домашніх по черзі:

- Ти чув.. Ти чула, як сказали? Невже Слапіньш? Андрес?

Усі здивовано знизують плечима. Ну, хто ж міг запам'ятати? І прізвище, і ім'я такі чудні. Чую у відповідь: «Здається… так і сказали ...»

У кого уточнити? Жантильний раша-диктор Ігор Кирилов уже читає щось про партійно-господарський актив у Москві, про успіхи перебудови. На календарі - 20 січня 1991 року ...

Я не сплю всю ніч. Як тут заснеш, коли все буцімто перед очима. До мене повертається юність. Літо 1970-го. Минулої осені мене забрили під нулівку, я - моряк. Але служити довелося на березі - в так званих частинах бойового забезпечення флоту. Був такий, офіційна його назва – Чорноморський флотський екіпаж (ЧФЕ). Розміщувався на Корабельній стороні Севастополя. Трохи далі Малахового кургану. Військова частина, яка під час весняного і осіннього призовів приймала і розподіляла по підрозділах та кораблях Чорноморського та інших флотів СРСР усе молоде поповнення, котре прибуває з союзних республік і країв.

Двічі на рік ми всі – кадровий склад в/ч 51330, по місяцю зазнавали примарної, безугавної катавасії з новоприбулим «молодняком», цілодобових нервових зривів.  Кадровий склад ЧФЕ - це дві навчальні роти в яких служили по два офіцери – командир і замполіт, по п’ятеро мічманів та  по двадцять старшин строкової служби, котрі опрацьовували, приймали на флот, проводячи через медичну, технічну комісію 25-30 тисяч призовників. Схема їх рекрутства була приблизно така. Сьогодні одна кадрова рота ЧФЕ приймає ешелон хлопчаків з Сибіру, позавтра інша - з Кавказу. Далі по черзі обробляємо особовий склад з Прибалтики, з Москви і Ленінграду (вони завжди йшли вкупі, одним потягом), ешелон сибіряків, азіат і т.д.

Коли закінчувалася призивна пора, починалися навчання - обридлива місячна муштра двох навчальних рот особового складу з числа призовників, що залишилися у флотському екіпажі, приведення його до присяги, відправка у військові частини до яких вони приписані. Тільки спорхнуть оперившись молоді матросики-пташата на флот, починаються заняття на курсах молодших командирів – готуємо старшин строкової служби для флоту, сержантів для морської авіації. Я на призиві й тут - заступник командира взводу – це 35-40 осіб у підпорядкуванні. З ними кожну хвилину. Знову виснажлива до запаморочливої ??нестями муштра. Стройовий плац, вправи зі зброєю і без неї. На дворі 35-градусна кримська спека, під ногами плавиться асфальт. Ніде ні деревина, ні навісу. Але щодоби одяг старшини-командира повинен бути випраний, відпрасований, немов з голочки – рубчики на штанах – мухи обрізаються. Стройовий крок зранку до ночі – «ногу вище, вище…» То з одного кінця маршового поля чути: «З піснею, кроком руш…». І так постійно - три роки поспіль ... Невже таке можна любити? Не розумію тих, хто марить подібним…

Якщо хтось каже, що йому подобається військова служба, порядок, дисципліна, я дивлюся на нього, як на позбавленого розуму. Даруйте, але невже можна в подібному знаходити щось людське? Гуманне? У банальному собачому дресируванні? Тим більше мені, по натурі своїй вельми волелюбній людині, котра вже до призову на флот скуштувала хліба журналістської вольниці ...

Мене іноді критикують за відвертий публічний пацифізм. Але мені, зізнаюся, так невимовно важко було у військовому ярмі, я ніяк не міг дослужитися до свого дембеля. Відкриваєш вранці очі, а над тобою знову ця остогидла сітка з ліжка верхнього ярусу. Знову казарма, ну, точно, в'язниця. Всі підйоми по різкому сигналу сирени. За хвилину одягнутися і стати до строю... Три роки одне й те саме! Адже, що, приміром, кажуть служиві: мовляв, найважче на військовій службі пройти "учєбку", себто, перший місяць служби в навчальній роті, дотягнути до прийняття присяги. Тут повсякчас виснажлива, сутужна муштра, довбаний вишкіл на плацу, тренувальні відбої і підйоми, посередині ночі виснажливі марш-кидки в протигазах на відстань 10-15 кілометрів. Так ось мені в цьому котлі навчальної роти довелося «варитися» в ролі командира відділення, заступника командира взводу три жахливих роки - від дзвінка до дзвінка. Адже, що таке насправді вчити інших крокувати, плазувати, бігати, долати перепони? Це насамперед самому показувати приклад, як потрібно все виконувати, повсякчас бути попереду ... Повірте - жахіття!

qwsd

 

Андрес Слапіньш, оператор Ризькій кіностудії. Молодий, завзятий, чубатий. Зі свого апаратурою. Йому здавалося, що все життя ще попереду ...

Одного разу, пам'ятаю, напевно, під шосту годину ранку, приснився рідний дім. Підходжу начебто до нього, душа аж співає, і раптом відчайдушний крик: "Відкривай ворота!" Виявляється, ні, не "ворота", а днювальний на все горло поруч верещить: "Підйом, рота!" Зриваєшся з ліжка казенного і думаєш: «Боже, коли це нарешті скінчиться?»

Любити подібне життя – це надто примітивно…

Але був на території нашої військової частини і так званий 28-ий ОВСВВ. Розшифровувалась ця абревіатура  так - Окремий взвод супроводу військових вантажів. Ми - дві навчальні роти моряків, і осіб сорок - солдат з цього окремого взводу, так у цілому виглядала ця військова частина – Чорноморський флотський екіпаж.

,mnbv

Андрес Слапіньш: таким він був у житті. Живий, активний, постійно спрямований уперед. Хороший товариш, вірний друг ...

У солдатів 28-го ОВСВВ, у порівнянні з нашою – старшинського складу навчальних рот ЧФЕ не служба - лафа. Їхня задача така. Караул з чотирьох осіб, іноді з восьми, отримує на певній вантажній станції вагон спеціального призначення. Опломбований, зрозуміло ж, до того ж золотими печатками, що означає – всередині знаходиться вантаж, який складає державну таємницю! Наприклад, з секретними торпедами, новітніми пристроями для підводних човнів. Його потрібно, до прикладу, доставити з Севастополя на Північний або Тихоокеанський флот, на Балтику. І ось солдати ОВСВВ разом зі своїм спецвагоном, теплушкою для караулу, причепившись до одного, іншого потягу, направляються через весь Радянський Союз, скажімо, до Мурманська, Петропавловська-Камчатського, або ще кудись там. На тривалих зупинках поїзда солдати виходять з карабінами, стають блок-постами  довкруги свого вантажу, охороняють, чатують морську поклажу, нікого до нього не підпускають.

mjuytr

Цій незвичайній світлині вже понад 48 років! Її прислав мені одного пізнього грудневого вечора 2011-го мій давній побратим, відомий український поет, голова правління Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Михайло Каменюк. Всі ці роки фотографія зберігалася в його архіві. Знімок зроблений 12 листопада 1969, біля ганку мого рідного дому в селі Джурин Шаргородського району Вінницької області. Це один з моментів проводів мене на службу в армію, хоча вийшло - на флот. (Отож, зліва направо): Михайло Каменюк, на той час - співробітник Вінницької обласної молодіжної газети "Комсомольське плем'я", нині відомий український поет, багатолітній голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України; Юрій Маришев, тоді співробітник Шаргородської районної газети, після цього переїхав до Чернівців, працював в тамтешній обласній пресі, уже відійшов за світи); в центрі - у білій краватці – я - Олександр Горобець, на той час - співробітник обласної молодіжної газети "Комсомольське плем'я", винуватець торжества; Василь Шевченко, на той час - співробітник Вінницької обласної молодіжної газети "Комсомольське плем'я", надалі поїхав на роботу до Криму, дуже давно вже доля його невідома; Іван Сайчук, все життя живе і трудиться водієм у селі Джурин. 

Одне таке відрядження тягнеться місяці півтора-два в один кінець. Потім повертаються хлопці назад тиждень-півтора звичайним пасажирським поїздом, в купе серед людей. Весело і цікаво. Дві-три таких поїздки і, дивись, року служби вже немає. Та й служити їм було, солдатам, «кірзакам», як ми, моряки, їх обзивали, всього лише два роки, а нам - жахливих три... Де ж тут справедливість? З відчаю на місяць по-вовчому завиєш…

І ось одного разу, спекотним літом, мене зненацька гукає в штаб замполіт ЧФЕ підполковник Татаринов. У кабінет до себе закликав разом із солдатом-новобранцем з ОВСВВ, високим, як морська щогла, хлопцем. У того в руках фотоапарат. Я його примітив дещо раніше, він проходив загальновійськову підготовку якраз у нашій роті, в першому взводі, через свій прикметний зріст, сантиметрів за сто вісімдесят п’ять - точно. Я навіть добре прізвище його запам'ятав: здається, Слапіньш. Його часто вигукували мої колеги-командири, коли вишиковували на центральній палубі  казарми свій навчальний підрозділ. Новобранець, мабуть, не встигав вчасно одягнутися, стати до строю. Адже йому одному з сорока матросів-призовників взводу потрібно було, зістрибнувши з ліжка, загорнути онучі, перш, ніж взути чоботи. Слапіньш був єдиний солдат у навчальному підрозділі, і вже навіть цим виділявся…

І весь він був якийсь зовсім не військовий з зовнішнього вигляду: однострій сидів на ньому сторчки. Ноги, либонь, мав великої мірки, на 45-46-ий розмір, як мінімум, халяви для худих литок були явно широкими, коли він поспішав, вони хлопали, наче слон вухами… Гімнастерка висіла на ньому, як на опудалі… Волосся жорстке.  Здається, сіроокий. Не вояка, а підстрелений довгодзьобий чорногуз… Бо на обличчі виділялися товсті вогненно-червоні губи, які, здається були зовсім не пристосовані для того, щоб з них вимовлялися  московітські слова.  Вічна плутанина і з наголосами, і з закінченнями. Сміхота та й годі.

Підполковник поставив завдання:

- Ось ви вдвох, на додачу дам іще й столяра, повинні за місяць оформити музей історії Чорноморського флотського екіпажу. Ти, Горобець, як колишній газетяр, підбираєш всі історичні матеріали для експозиції, старанно виписуєш їх. Потім це виводите на планшети, які розвісимо на стінах. Щоб усе відповідно до хронології подій було. Будь уважний. На відкриття запросимо командування флоту. Напартачиш – підеш на гауптвахту. Слапіньш, за твоєю вказівкою з документів зробить фотознімки. Щоб все написане гарно проілюструвати. Матеріали добуваєте в місті, у Морській бібліотеці, якщо буде потрібно, звертайтеся і до міського архіву. За перепустками-звільненнями на вихід з військової частини, будь-якими листами для отримання доступу до матеріалів, до архівних документів - звертайтеся особисто до мене...

jhgfd

Андрес розмовляє з Вайрі Віке-Фрейберг. 1999 року латиші оберуть цю жінку Президентом Латвії. Вона багато зробить за своїх два президентських строки, зокрема, й для увічнення пам'яті талановитого фото- і кінодокументаліста Андреса Слапіньша, якого завжди високо цінувала ...

О, це був місяць казки серед трьох років  майже щоденної муштри. Ми з Андресом три тижні поспіль, за декілька днів зробивши всі необхідні справи, із захопленням читали книги і газети в Морській бібліотеці, гуляли по Севастополю, і розмовляли, розмовляли. Він оповідав про свою улюблену Ригу, про латишів, їх волелюбність. А ще з більшим захопленням про фотографії, про те, що неодмінно хоче стати фотохудожником, оператором кіностудії, якщо вдасться - кінорежисером. Це його стихія ... величезна мрія ...

Я в свою чергу повідав про своє  неймовірне захоплення - журналістику. Адже з шістнадцяти років трудився в районній газеті, в дев’ятнадцять на флотську службу мене забрили з вінницької обласної молодіжної газети "Комсомольське плем'я". Та вся попередня робота в ЗМІ для мене була справжнім раєм на землі…

Пригадую, за ті кілька днів ми з Слапіньшем переглянули, частково прочитали замало не всі книги фотокореспондента і нарисовця "Комсомольської правди" Василя Пєскова. Його знамениті "Кроки по росі". Чудову одіссею - "Білі сни" - про сувору природу Арктики. Якось, повертаючись у Флотський екіпаж, заглянули до книжкового магазину, і Андрес побачив свіжу ілюстровану книгу того ж таки Василя Пєскова - "Край світу" - про Сибір, тундру, Камчатку, сніги, морозяну безмовність. Але грошей у кишені хлопця не виявилося. У порівнянні з ним, я тоді був багатою людиною. Солдатам і матросам тієї пори видавали на місяць всього три рублі і 70 копійок грошового забезпечення. Як би, на махорку. Я, прослуживши за Андреса більше на пів року, був уже старшим матросом, (що за хохол без лички!?), перебував на посаді командира відділення і заступника командира взводу, отримував 13 рублів 70 копійок. До того ж регулярно друкувався у флотській газеті "Флаг Родины", заробляючи іноді солідні гонорари. Пригадую суми в 38, 47 рублів.Тому, казати, з панського плеча купив я і подарував приятелеві вподобану ним книгу…

Ще пам'ятаю той день, коли Андрес Слапіньш йшов на ДМБ. Такою немилосердною для нас, матросів, була примхлива доля. Уявіть собі, латиш на півроку пізніше за мене прийшов на службу, і на півроку раніше за мене звільнявся... Як же ж то гірко було спізнавати. До сліз на щоках…

Наче знущаючись із мене, мічман Геннадій Килівник, земляк-вінничан із села з красивою, романтичною назвою  Бритавка, що в Чечельницькому районі,  казав: «За те він був простим солдатом у чоботях, а ти носиш штани-кльош, тільник і безкозирку ...»

Цікаво, що в році 1970-му, можливо, 71-му, я написав великого нариса про мічмана Килівника  з Чорноморського флотського екіпажу. Слапіньш зробив красиву світлину: він командує шеренгою моряків. Я відправив ці наші твори в Чечельник, і незабаром нам звідтіля прислали районну газету з нашою полосою про військовика, і по п’ять карбованців гонорару. Десь є ця стаття і світлина в архівах. Навряд чи живий уже мічман Г. Килівник: надто багато літ пройшло з того часу…

Ми, як завжди, були на стройовому плацу. Андрес прийшов попрощатися, підперезаний одразу двома фотоапаратами. Ще поклацав мене разом зі взводом новобранців. Пообіцяв: відгуляю, мовляв, трохи, знімки на пам'ять пришлю. Ми міцно обнялися. І пішов він, своїми великими кроками в великих халявах. За тим озирнувся і на прощання крикнув: "Якось напишу ..."

... Весь день з роботи  в «Правді України» 21 січня 1991 року я замовляв Ригу. У мене там був один добре знайомий чоловік - Петя Антропов. Колись ми з ним познайомилися, подружилися в Литві, на журналістському семінарі. Він працював власним кореспондентом газети ЦК КПРС "Социалистическая  индустрия" по Латвії. Дуже умілий, просто таки блискучий журналіст. Його статті вирізнялися особливою витонченістю, майстерністю. Напевно, за це його і взяв до себе на роботу й одразу першим помічником першого секретаря ЦК КП Латвії Борис Пуго. Зрозуміло, що в 1991, коли відбувалися події, в історії названі як ГКЧП, т. Пуго вже працював міністром внутрішніх справ СРСР, тому, можливо, П. Антропов тоді теж поїхав з ним до Москви. Цим я, власне, пояснював для себе ту обставину, що жоден з відомих мені телефонів Петра Івановича того дня не відповів. А ближче до обіду я прочитав в одній з московських газет, що під час штурму ризьким ЗМОПом  МВС Латвії загинув кінооператор ризької кіностудії А. Слапіньш. Майже ніяких сумнівів не було, що ця доля спіткала мого давнього товариша по військовій службі в Севастополі Андреса Слапіньша.

І тільки, коли в наше життя прийшов інтернет, мені стало вся ясно і зрозуміло.

Андрес таки домігся звершення своєї блакитної мрії: він став і фотохудожником, і кінооператором, і найголовніше - режисером. Після служби на флоті, вступив до ВДІКу - Всесоюзний державний інститут кінематографії в Москві, який закінчив 1976 року, майстерню Романа Ільїна. Його дипломною роботою став документальний фільм, до речі, перший фільм з часів Другої світової війни про так звану лівську народність. Власне, це була пристрасна кінорозповідь про предків нинішніх латишів. Андрес створив кіноповість про корені свого народу.

Слапіньш певний час працював кінооператором на Ризькій кіностудії, з 1983 року - режисером.

Уже 1983-го, як оператор-постановник, він стає лауреатом премії Ленінського комсомолу Латвії за документальний фільм "Сузір'я стрільців". Музику до цього фільму написав відомий композитор Раймонд Паулс.

Слапіньш двічі удостоювався премії «За кращу режисуру» на фестивалях кінодокументалістики Всесоюзного кінофестивалю навчальних фільмів в Єревані (1986 рік, фільм «Крішьяніс Баронс»). Нагороджений спеціальним призом журі фільмів північних країн в Анкориджі, 1987 рік, за кінострічку "Чукотка - берег пам'яті", а також на Міжнародному кінофестивалі фільмів про мистецтво і археологію в Брюсселі (1989 рік), фільм "Листи з Латвії". Він - володар спеціального призу оргкомітету «За мужність кінодокументаліста», (1991 рік), фільм "Послання до людини".

Усього Андрес встиг зняти 22 фільми, як оператор, 18 - як режисер. Ще в нього є шість фільмів, де він виступив у ролі сценариста. Проживши всього 42 роки, Андрес Слапіньш став одним з найбільш відомих документалістів Латвії. Такий у мене був приятель, підручний фотограф на військовій службі…

Можна сказати, що Слапіньш, як документаліст, серйозно захопився фольклором та етнографією, дослідженням історії зникаючих народностей Сибіру і Далекого Сходу. Побував на Чукотці, зняв як оператор і режисер фільм "Чукотка - берег пам'яті" (1987 р.), дістався і до самої Арктики. Недарма, напевне, захоплювався він сніговими мандрами Василя Пєскова. Можливо, і подарована мною книжка допомогла прилучитися йому до цієї теми…

Центр арктичних досліджень Національного музею природної історії у Вашингтоні (інститут Смитсона) 1991 року заснував Премію пам'яті Андреса Слапіньша за роботу кінодокументаліста, присвячену життю і культурі малих народів. Її вручають щороку… Світлини Андреса Слапіньша увійшли до складу експозиції трьох фотографів латвійського походження "Арктика - наш кришталевий світ"

Збираючи усі ці дані по крупицях з Інтернету, пов'язуючи в єдину життєву нитку, я знову  мимоволі повертаюся подумки в 1970 рік. До мене прийшов якось у гості, повернувшись з майже двомісячного відрядження з супроводу військового вантажа Андрес. Ми присіли в курилці, що містилася між нашими приміщеннями – другої навчальної роти і взводу супроводу вантажів. Хлопці поруч «травили» анекдоти. Слапіньш, тут у тіньочку, показав мені світлини, які йому вдалося зробити  дорогою чергового свого маршруту на Камчатку. Він ніколи не розлучався з фотокамерою. Я це давно помітив: Андрес, як справжній Майстер своєї справи, мав блискучу реакцію на сюжети. Були там зображені люди з цікавими обличчями, які трапилися під об’єктив, привабні, колоритні дівчата і жінки, білі тумани над річкою, птахи в польоті, віковічна тайга. Коли це несподівано пролунала команда «Встати! Струнко!» Ми підвелися. Мимо проходив командир частини  полковник Іван Шершень. Чинодрал, служака до мозку кісток. Зайшов до курилки, махнув спроквола рукою, мовляв сідайте.

-А ну, скажіть, - мовив, - хто із вас що читає? – і уперся поглядом у мене. Я підвівся й кажу:

-Якраз сьогодні закінчую читати книгу «1036 днів президента Кеннеді».

Що тут почалося. Полковник Шершень, дорогий Іван Антонович, до хрипоти в голосі накинувся на мене, став розпікати, що в СРСР, мовлялв, стільки своїх героїв, чудових людей, з яких треба робити себе, а він, радянський старшина, бачите, читає розповіді про ненависного американця, захоплюється якимось Кеннеді, котрий хотів було розпочати проти нас нову світову війну. Чому там, мовляв, можна навчитися? Це негайно потрібно винести на обговорення комсомольських зборів...

Я не встиг і слова вимовити на свій захист, як тут зірвався на ноги Андрес. Високий, губатий. Він підскочив, мовби ужалений. Став поруч зі мною, аж ніби попереду мене...

                -Вибачте, товаришу полковник, вибачте, але ви абсолютно не праві. Це зовсім не «заокеанська білібєрда», як ви собі дозволили висловитись. Автор цієї книжки син міністра закордонних справ СРСР Андрія Андрійовича Громика – відомий міжнародник Анатолій Громико. - Я тільки тепер пригадав, що коли ми оформляли музей, їзжиди в місто, я купив собі цей твір. Поки ми їхали в тролейбусі на Корабельну сторону з центру міста, Слапіньш уважно гортав моє придбання. І, виходить, запам’ятав головне…

                У полковника Шершня на лоб поповзли і брови, і окуляри.

                -Цікаво! – промимрив він. – Ану біжіть несіть ту книгу і обидва до мене в кабінет… Бігом-марш…

                Поки з казарми я виніс на вулицю книгу, де на мене очікував Слапіньш, звідкілясь буквально прилетіли мій командир роти майор Лубський і замполіт лейтенант Нагорний. Полковник Шершень уже був, мабуть, у штабі, в курилці його вже не було. Офіцер Лубський вихопив у мене з рук томик з портретом Джона Кеннеді, і наказав залишатися тут. Мабуть, таким було останнє розпорядження полковника Шершня. Удвох з замполітом вони буквально підтюпцем помчали до штабу, понесли книгу на суд командира ЧФЕ. За півгодини ці двоє повільно поверталися назад. Ми з Андресом спостерігали за ними з курилки.

                -Можете забрати книгу, - гукнув мені майор Лубський. Коли я наблизився до його, він тихо сказав. – Молодець! Дасте мені почитати…

                -Що там було, у командира? – запитав я у замполіта Нагорного, коли відійшов майор. Лейтенант скривив свого завжди пісного фейса.

                - Командир погортав книгу, почитав її окремі абзаци, і наказав тобі оголосити подяку... Сказав, що з тебе будуть люди…

                -А Слапіньшу? – вирвалося у мене.

                -Про нього нічого не чув… А він тут при чому?

Ще на четвертому курсі ВДІКу, як я вичитав, Андрес одружився на москвичці Наталі, дівчині з французькими національними коренями. Прізвище її Дюшен. Виїхавши зі Слапіньшем до Риги, вона викладала сценічний рух студентам тамтешньої консерваторії, а після загибелі Андреса в січні 1991-го, повернувшись до Москви, нібито вела гімнастику в дитячих групах. Багато займалася архівними справами свого чоловіка, підготувала до демонстрації фільм Андреса про шаманів, який він зняв, змонтував, але закінчити не встиг…

У Андреса і Наталії  Слапіньшів - двоє дітей - Анна і Андрес. Читав, що син дуже схожий на батька. Нібито живуть рідні Андреса і в Москві, і в Ризі.

mjhwq

Веселе, безтурботне купання в ставку. Літо 1990-го. Андрес, Наталя і дочка Анна. Ще повинен народитися Андрес. А потім настане чорний січень 1991 го ...

З того, що знаю про Слапіньшів, мене найбільше вразили слова його дружини Наталії. Один раз вона кореспонденту латиської російськомовної газети сказала:

"... У Андреса в одному листі з Північної Америки, з Лабрадору, де він знімав ескімосів, є така фраза: "Мене тут американці запитують про Горбачова і про перебудову, а я їм кажу: «так, звичайно, ми хочемо свободи, але - не гинути під уламками цієї свободи".

На жаль, у самого Андреса вийшло все якраз саме так. Він загинув, власне, під першими уламками радянської імперії  в його рідний Балтії під час початку розвалу імперського Союзу ...

Коли дикий Ризький ЗМОП, захищаючи безглузду, несамовиту радянську владу штурмував МВС Латвії, Андрес із кінокамерою, забувши про все, про безпеку насамперед, кинувся знімати бій. Для історії, для нащадків. Підлий снайпер вистрілили йому в спину, прошив наскрізь серце. Серце великого Майстра документального кіно, гаряче і щире, яке любило Життя, Свободу, свою рідну Латвію, людство ...         

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.