Ця спокуслива і фатальна жінка Марко Вовчок

Понад усе люблю цей дивовижний поворот зимового Сонця 22-го грудня на всі 180 градусів до пришлості нового літепла. Мені здається, що я цей скрип на осі Землі начебто відчуваю аж би фізично. Ще зачекати кілька діб і почнеться відлік зі скороченням ночі на секунди і відповідне подовження дня, за тим усе перейде у хвилини, далі - у серйозніші світлові виміри. І все, відтак, довкруги поволеньки буде просипатися, оживати, тільки встигай запримічати ті метаморфози. Аж поки з-під снігу на осонні проб’ється перша зелень.
За нею, (Боже, мій Боже!) ще скільки має статися неповторних чудових, радісних див, аж поки не закиплять у біло-рожевому шумовинні сади і окремі дерева. Як її не любити – яснооку, довгокосу весну, ще вже десь не за горами!

     А ще віддавна пам’ятаю, що 22-го грудня це день уродин винятково загадкової жінки – Марії Вілінської. Себто, кого ми знаємо під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Що з’явилася вона на цей світ під скрип земної осі. Росіянка, без якої по-справжньому не відбулося б становлення, утвердження української літератури, як явища краснописьменства. Її історія життя, як справжній докір кожному рашомовному, котрий мешкаючи в Україні десятиліттями не може опанувати кращої європейської мови, якою насправді є наша рідна. Бо Марія Олександрівна за сім місяців до найдрібніших відтінків оволоділа її синтаксично-морфологічними та іншими тонкощами. І поклала на лопатки всіх тодішніх кумирів національного нашого краснописьменства. Пантелеймон Куліш, редактор журналу «Основа» у Санкт-Петербурзі, який тоді і себе вважав пером номер один України, прочитавши її перші твори, поставив Марію Вілінську, провінціальну баришню з Немирова замало не на рівень геніальності Тараса Шевченка. При цьому талановито розгадав силу творчості нового митця. «Автор, - написав Куліш, - трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом».

     Марія Вілінська справді вийшла заміж за відомого етнографа Опанаса Марковича і відтак перейнялася його культурологічними проблемами. За біднуватого шляхтича, котрий завіз її до провінційного Немирова на Поділлі, заходився викладати географію у місцевій гімназії, де, до речі, свого часу трудився друг Тараса Шевченка, український маляр і педагог Іван Сошенко, а вона взялася продовжувати справу його захоплення – записувати оповіді, пісні, бувальщини безпосередньо з уст простого народу. Ходила в гості під селянські стріхи до співочих людей, шептунів, які відвертали болячки і прокльони. Окремі з цих самобутніх записів самі собою в її трансформації лягали на папір, перетворювалися в дивовижні новели і короткі повісті. Відтак, можна сказати, що молода дружина-московитка Опанаса Марковича сприйняла українство через народну творчість, культурно-побутові особливості народу, через пісні, фольклор, обрядово-культову роль деталей життя людей, які населяли цей край. Тому кожен текст молодої авторки, які передав Кулішу на оглядини його приятель Опанас Маркович, видавався справжнім дивом і для маститого письменника. Марію Вілінську столичний видавець Панько Куліш, перечитавши її твори, назвав «Божою бджолою, котра випила найкращу росу з квіток нашої мови». Оскільки, як йому видалося, до неї так ніхто вміло не розкривав душу народу, його мову, культуру. Він уже на відстані боготворив ту молоду жінку, яка повела його поміж своїх літературних героїв...
А варто було Кулішу, приманивши якось у гості до себе, у Санкт-Петербург, давнього приятеля Опанаса Марковича та його дружину (звісно ж, на оглядини саме її!), повидати авторку дивовижних і свіжих, незайманих, романтичних текстів, аж злегка здригнувся і душею, і тілом: вона феноменально зачудувала редактора своєю прекрасною, божественною подобою. З ледь очевидною усмішкою Богині, з якою сприймала все в житті. Зазирнувши до великих сірих очей Марії, провістив себе у їх дивовижному, чарівному полоні-ясирі.

       А коли вже при першій їхній зустрічі Опанаса із Марією заспівали цієї «Малесенький соловейку, чом ти не щебечиш?», Пантелеймон Куліш заплакав…

         А його голосисті гості Опанас та Марія ніжно виводили:

Малесенький соловейку, чом ти не щебечиш?

-Ой, рад би я щебетати та гласу не маю…

Молоденький козаченьку, чом ти не женишся?

-Ой, рад би я женитися, та долі не маю:

Загубив я свою долю, їздячи в дорогу…

         Видавець негайно взявся до справи. Тексти пройшли крізь горнило літературно-художніх вимог знаменитого майстра слова, і один, і другий зошит рукописів зазнали авторських правок. Куліш, можна сказати, на свій копил знайшов до оповідань заголовки, бо ж усі дванадцять новел із життя виявилися обезглавлені. Авторка-первісток усе не наважувалася самотужки наректи іменами ті свої стартові твори. Але й не всі ті капелюхи, в які зодягнув літературні опуси Вілінської Куліш були до шмиги Марії, одначе понад усе боялася вона порушити умову, що редактор усьому староста. Колись десь у похмільному застіллі пан Пантелеймон зізнається найближчим друзям, що йому понад усе подобалось, як божественна провінціалка нервово покусувала губи при знайомстві з його правками, надміру зволожуючи їх…

         Розуміючи, що в його літературні тенета потрапила, можливо, непроста рибина, пан Куліш особисто пішов із рукописом «Народних оповідань» нового і нікому ще не знаного автора на прийом до цензора Миколи Крузе, переконуючи його в тому, що хотілося б по-швидше отримати дозвіл на публікацію твору. Бо тут стільки поетичної новизни в етнографічних повістинах, стільки народного духу й енергії! А авторка, як на диво промениста красуня, і їй всього лише двадцять чотири  роки. За потенціалом відчувається, що вона зможе дати фору чи не всім малоросійським літераторам…

         Одначе приголомшило пана Крузе інше, з того, про що говорив Куліш.

         -Невже чистокровна московитка? – уточняв строгий цензор, проглядаючи поки що навскіс мереживо рядків майбутньої книги. – А де ж вона оволоділа так досконало етнічною говіркою малоросів?

         -Уже в заміжжі, - пояснював Пантелеймон Олександрович, нервово пощипуючи при цьому власного короткого вуса. – Вже в заміжжі, Миколо Федоровичу, почала навчатися по-нашому і так захопилася красотами слова, що створила ось такі шедеври…

         Зредаговані ним «Народні оповідання» авторки з чоловічим найменням, що теж, звичайно ж, було інтригою для читача, вважав П. Куліш, звучать на рівні запаморочливих етнографічного штибу пісень. І толковий журналіст у минулому, поважний цінитель слова, пройнявшись клопітністю Пантелеймона демонстративно відклав усі рукописи убік на столі, поставив перед собою готовий до друку манускрипт книжки молодої Марко Вовчок.

      Вілінська володіла неперевершеним даром анексувати чоловіків у сердечні заручники. Та так, що вони вже вирватись не могли повік із тих тенетів. Залишалися її жертвами, офірами. Цією магією вона сповна оволоділа ще з юних часів навчання у Харківському пансіонаті шляхетних дівиць, де, за деякими даними, пройшла особливий гарт мистецтва тонкої, психологічної зваби. З часом в образі Марії з`явилося рідкісне почуття привабної креативності, неповторної жіночності. Відтак, ця обдарованість переросла в уміння покорити будь-кого, навіть осіб із числа великих і знаних особистостей. Лиш би не був об`єкт піклування безмежним тюхтієм...

          До Харкова Марія прибилася в ранні роки з дрімучої російської глибинки, десь з-під Єльця на Орловщині, який віддавна славився своїм ситцем – національними вишивками та мереживами. Та й тільки, мабуть, цим одним. Іван Бунін, згодом лауреат Нобелівської премії в галузі літератури, так описував ті російські місця: «Бідна природа з її вічно сірим небом. Похмурими рівнинами, невисокими пагорбами і маленькими річками». Одне слово, пісне, незавидне Нечернозем’я…

Материнська лінія Марії Вовчок мала глибокі російські корені. Дід Петро Данилов за маєтність мав сільце Єкатериненське, що притулилося побіля залізничної станції Пажень. А ось батько юнки Олександр Вілінський був родом із древньої Київщини, звідки ще в давнину його рідня переселилася на Орловщину, заснувавши там село Козаки, бо й самі козаками були. Служив він у війську. І вогнисту дівчину Параску Давидову зустрів у поході. Відчайдушний і рішучий юний офіцер тут же заслав сватів до власника маєтку в Єкатериненське. І як же ж було відмовляти, якщо матері Парасі вже нашептали, що її донька… І справді, невдовзі після весілля у молодої пари Вілінських знайшовся синок, назвали його Веніаміном, а через чотири роки в грудні 1933-го й Марійка.

Недовгим було щастя батьків Марко Вовчок. Уже 1840 року, простудившись у військовому поході, простився з життям підполковник Олександр Вілінський. Його дружина залишилася з трійком дітей-сиріт. По життю весела й компанійська, пані Парася геть занедужала душею на самотині. Пригорнулася до першого-ліпшого, хто обійняв, міцно притулився. Таким виявився картяр і непросипний п’яниця, якийсь начебто капітан-москвич, котрий, можна сказати, навічно відстав від свого війська в дрімучій російській глибинці, промінявши офіцерську честь на чарку-шкварку і щоденні гульки. Був він голий, як турецький святий, не мав нічого за душею, окрім синіх каламутних очей, немовби завжди хмільних, хвацьких вусів, і чубика, що стирчав собачим хвостиком, яким любувалася нова мила Парася. Відтак, мати привела додому вітчима Дмитра Дмітрієва. В хаті поселилися п’яні свавільства й розгули, за ними чвари й бійки.

Невдовзі картяр дико зненавидів пасербицю, котра єдина могла сказати йому правду у вічі, виступити на захист матері, від образ якої бузувір отримував виняткову насолоду. І вже незабаром очманілий від сивухи ординець з сокирою і диким улюлюканням бігав за дівчам-підлітком. Мати Марію з її старшим братом Венедиктом, подалі від гріха,  відправила до сестри в Харків. Так юнка вперше потрапила в українське середовище.

     Тітка Варвара, мамина рідна сестра, в якої вона мешкала, розгледіла в дівчинці виняткову душу і тонку організацію сердечних настроїв, людинолюбство, які тягнулися мовбито з будяків до культурного середовища. Дівчина явно готувала себе до іншого життям, з яким зіштовхнулася в Московщині: всі основні свої знання черпала з книг, які постачала їй родичка. В домі була гарна бібліотека, тітчині подруги всі були грамотні люди. А дівчина з молодих літ мала саме до літератури  підвищену увагу, окремі твори перечитувала по декілька разів і навіть могла цитувати окремі з них на пам’ять. Мала, як неодноразово підкреслювала тітка Варвара, золоту голівку.

Чимало натоптала ноги родичка, оббиваючи пороги пансіонату благородних дівиць мадам Лепре, що розташувався неподалік їхнього дому, прохаючи вельможних панянок-власниць закладу бодай поглянути на фізіологічні дані своєї племінниці, влаштувати їй іспит з основних гуманітарних предметів, котра помітно швидко перетворювалася в красуню-лебідку. Заповітною мрією пані Варвари, яка стала мовби рідною матір’ю для юної Марії, було побачити свою родичку в примітному однострої вихованок шляхетної установи. І справді, для оглядин, оцінки інтелектуальних даних паняночки вистачило лише однієї зустрічі. Гарна, як калина дівчина ступила за двері пансіону й одразу вчарувала, покорила всіх учителів-вихователів, і насамперед хазяйку пансіонату. У ній явно вбачалася привабна, майбутня витончена особистість, котра вже приворожує погляди усіх. А родичка примовляла: «Ви ж погляньте, душа ангела світиться в її очах…»

     Уже згодом Марія зросла в виняткової вроди молоду особу, якій не давали проходу на вулицях джиґуни-кавалери…Дівчина щодалі ставала крижаною царицею, гордою левицею. Неприступною ні для кого. Цьому його навчило непросте життя в пансіоні мадам Лепре. Кому хочеться більше дізнатися про життя Марії Вілінської в тих начебто благородних палатах для аристократичних панянок, нехай почитають роман письменниці Людмили Ожигіної «Своїм шляхом». Майбутня літераторка в одну пору з Марією Вілінською знаходилася на вихованні з пансіонаті благородних дівиць мадам Лепре. Дехто переконаний у тому, що Ожигіна відобразила майбутню Марко Вовчок в образі вихованки Дегаєвої, котра зазнає чималих митарств через свою майнову нерівність із вихідцями з багатих родин.

         Після завершення пансіонату в Харкові, Марія Вілінська відправляється до Орла. Там мешкає інша сестра матері – Катерина Петрівна Данилова. Власниця чималої маєтності, показна дама на всю губернію. Вона ж - хрещена матір Марії Вілінської. Бо ж рідна мати дівчини - Парасков’я Вілінська з дому Данилових, пов’язавши своє життя з  харпаком-пияком нічого вже підсобити донці не могла, все колись багате, розкішне батькове обійстя було розпотрошене, частинами програно в карти. Тітка ж Катерина вельми вдало вийшла заміж за сина пристава Михайла Мардовіна. Він досить швидко доріс до посади секретаря судової палати, і отримував окрім високої платні ще й стільки хабарів, що не знав, куди їх дівати. Благо дружина його, Катерина Петрівна, стовпова дворянка, знала, як те все використати так, щоб і маєток виглядав казковим палацом, і кімнати перетворилися на феєричні пристанища розкоші й убранства. Їхній будинок на вулиці Крамській в Орлі став чи не найпривабливішою окрасою міста тієї пори.  

         Тітка Катерина добре розуміла, що для юної родички замало самого лише шарму аристократичного виховання, здобутого в вищому світському пансіоні Харкова, для авторитету, а  головне вдалого заміжжя потрібно ще й створити певне культурне середовище. Так у домі мадам Мардовіної регулярно стала збиратися примітна й культурна молодь, відбувалися свійські раути. Якось серед цієї вишуканої братії знайшовся й показний, замало не під саму стелю широкоплечий брюнет, з синіми, аж волошковими очима, яскравими губами, м’якими й привабними рисами обличчя. Він винятково душевно виконував українські народні пісні, дуже файно танцював, у висловах влучно бавився малоросійськими прислів’ями і поговірками, позаяк кохався в етнографії і збирав різні вислови поміж людей. Мав звання кандидата наук, себто, науковця. Читав на пам'ять безліч віршів модного у молоді Тараса Шевченка. Він навіть був його близьким знайомим, свого часу входячи до Києво-Мефодіївського братства, і через що потрапив на заслання до Орла. Потайки приносив на вечірки листи від самого Тараса-бунтаря.

         Перед цим Опанас закінчив курс гімназії Київського університету. Його батько, власник багатого дому з села Калужинці Пирятинського повіту, бажаючи дати синові гарну освіту, бо у близьких друзях мав ректора університету Святого Володимира Михайла Олександровича Максимовича, найняв у Києві для сина та для свояка близького родича, аби хлопці мешкали разом, будинок неподалік Бессарабки. Під завісу Опанасового навчання, 1847 року, тут територіально і утворилося знамените Кирило-Мефодіївське братство. До його складу окрім Марковича увійшли Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, відомий юрист Микола Гулак. Згодом, після доносу на молодих людей, у результаті жандармських розслідувань, судів-пересудів Опанаса Марковича покарали трьома роками заслання з призначенням на посаду секретаря губернської управи в Орлі.  Чи можна було придумати краще «покуту» за неблагонадійність? Таке ще називали у народі – кинути щуку в озеро. А ось найбільше з «братчиків»  тоді постраждав саме Тарас Шевченко, якого, відомо, за знайдений під час обшуку принизливий вірш про царя й царицю забрили у рекрути…

         Усе це в деталях було відомо Катерині Петрівній, котрій доносив подібне  чоловік - Михайло Савич Мардовін. Він лише дома, передбачливо випровадивши за двері прислугу, перед дружиною ревно дивувався усміху долі засудженого Опанаса Марковича. Замість того, щоб спокутувати гріхи перед царем і «атєчєством», державний злочинець буквально днює й ночує в кабінетах генерал-губернатора Петра Івановича Трубецького. Генерал від кавалерії приглянув кмітливого малороса, повсякчас тримає побіля себе, і всяко просовує його по службі. Особисто губернатор зумів витребувати з Київського університету посвідчення кандидата наук, якого той не міг удостоїтися через арешти й суди по справі Кирило-Мефодіївського братства. Хохол Маркович, відтак ріс по службі як на дріжджах: Трубецькой, дивуючись таланту і розуму засланого йому полтавця, дуже швидко довів свого протеже до посади титулярного радника. І тепер цьому зловмисникові мали кланятись навіть шановані люди Орла.

         В окремі дні будинок Мардовіних на Крамській перетворювався на пристанище вишуканих молодих осіб. Вони до оселі, де мешкала Марія Вілінська підкочували на шикарних бричках і фаетонах. З вікон маєтку тим часом лилася обворожлива, ніжна музика. На піаніно вишукано грала красуня, племінниця господині Катерини Петрівни. Майбутня Марко Вовчок тут відверто чатувала на свою пару. Тітонька влаштувала так усе, що прекрасна пантера очікувала тут на свою здобич.

     І хоча у Марії було безліч претендентів на достойну папаху жениха, насамперед  із числа багатих молодих людей, і з десятки красенів писаних, що на вечорниці являлися виключно заради побачення з племінницею господині маєтку, вона одразу і назавжди пригорнулася душею до  Опанаса-фольклориста, мовника, народника. Наче відчуваючи, що на цій стезі її очікує і всесвітня слава й визнання, науковця з етнографії. Толковий, і насамперед життєвий реаліст, Опанас Маркович, вгледівши, що чарівна й неповторна красуня всерйоз вибрала його за головну фігуру в створені сімейної пари, попереджав:

     -Я, мила й чарівна Марійко, зовсім не та фігура, котра тобі потрібна для заміжжя. Живу без кола, без двора, не маю жодного рогатого вола. Батькове помістя геть розорено. Я ж – підсудний, державний злочинець. Тут не панувати доведеться, а тільки й думати про те, як вижити…

      Вона ж йому у відповідь повсякчас твердила, що головне в сім’ї любов та злагода. Взаємоповага. Все решта, мовляв, приросте, наживеться…

         Але чи ж кохала Марія Опанаса? Навряд чи. Це Вілінська зрозуміє дещо пізніше, а на подібне питання від Герцена, скромно пояснить:

         -Він був моїм захопленням. А ще більше мені хотілося просто позбутися опіки родини і здобути незалежність…

      Тим часом, Марія відмовила в сватанні сину багатого місцевого панича-землевласника, вибрала в супутники життя бідного, але одержимого Опанаса, оголосивши заручини саме з ним. Що називається, сама собі вибрала долю… До речі, наперекір тітці Катерині, котра тримали кожен її крок під недремним своїм оком. Останній аргумент проти Марковича Данилової-Мардовіної був той, що обранець племінниці начебто серйозно хворий. На що Марія аж буцімто зовсім безтурботно відповіла:

         -Ну й що, що з болячками. Знайдемо дохторів і вилікуємо…

     Якби молодий Маркович носив бриля, то мав би той, либонь, часто спадати з потилиці хазяїна, оскільки часто доводилося дивуватися неймовірним успіхам його Марії. За сім з лишком місяців вона в деталях і тонкощах оволоділа мудрощами української мови, уяснила суть фольклору й етнографії. Стала справжнім помічником Опанаса Марковича в його експедиціях у найдальші, найглухіші села. Знайшла у зборі окремих слів та виразів справжнє задоволення душі, розраду серцю. Під впливом почутих неймовірних історій життя українців почала писати короткі оповідання. Остап Васильович настільки був вражений цими новелами з життя, виписаними барвистою українською мовою, що знайшов за найкраще зібрати жмут цих оповідок і відправити на суд своєму давньому побратиму, відомому вже письменнику Паньку Кулішу, який тієї пори в Петербурзі облаштовував власну друкарню з випуску книжок для громади, української зокрема.

         Дуже швидко зі столиці імперії приходить лист до Немирова. Ось оцінка Куліша перших творів Марії Маркович: «Диво! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Тут немає вигадки, все розказано так, як було, але яка мова! Які форми! Ось це етнографія! Так потрібно розповідати про народ! Одні лише пісні кращі цих речей!»

     Згодом через Вілінську Панько Куліш розлучається з дружиною, відомою письменницею Ганною Барвінок, і втікає за кордон, у надії поєднати там життя з неперевершеною Марією, уже автором відомих «Народних оповідань». На той час пані Віленська була єдиною жінкою письменником в Україні і це теж не в останню чергу нуртувало кров Пантелеймона Олександровича. Він вважав, що вона для нього винятково вдатна пара: різниця у їхньому віці складала якихось чотирнадцять літ. Явно забігаючи наперед зі своїми фантазіями щодо Марії, Куліш із величезним задоволенням, підбивши молоду письменницю на першу зраду, писав знайомій панянці: : "...Тепер Марко Вовчок коло мене. Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає, він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує".

      Хвалячись своїми успіхами в стосунках з молодою письменницею, редактор і видавець Пантелеймон Куліш буцімто навіть казав, що Марія – посланець йому самих небес. На що його приятелі справедливо зауважували, що Всевишній не може посилати на гріх своїх дітей. «А ви ж, пане редакторе, зрадили заповідь Божу, яка гласить: «не побажай жони ближнього твого…»

      Одначе, всі натуги підтоптаного ловеласа заволодіти цим природним діамантом назавжди виявилися задаремними, позаяк у полоні Марії вже опинився відомий російський письменник Іван Тургенєв. Еге ж, автор знаменитих на весь світ читаючої публіки «Записок мисливця», написаних на основі народного побуту, в яких автор, дипломований філософ, проявив себе універсальним мислителем, аналітиком і ліриком. Іван Сергійович знайшов багато цікавого для себе в етнографічних картинах життя героїв Марії Вілінської. Уже відомий письменник не без живого, етимологічного інтересу взявся за переклад оповідань української письменниці на російську, і першої української реалістичної повісті «Інститутка». Тургенєв заговорив з Марією українською, і цим фактично скорив її. Мова, іноді навіть весела гутірка, що стала рідною для неї, виявилася тією особливою, ніжною, шовковистою струною, яка була на одному зв`язку душі і серця, і ще чогось особливо глибинного, котре оберігало ключі до її особистості.
Вілінська – була справді фатальною жінкою, англійською це позначається так: "femme fatale".

    Єдиною жінкою на українській літературній ниві кінця п’ятдесятих років минулого століття захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Про Марка Вовчка Кобзар вперше дізнався в Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання. В листі від 22 грудня 1857 р. П. О. Куліш сповістив його, що надсилає оповідання молодої письменниці (Листи до Тараса Шевченка. — С. 98). Шевченко перепитував про неї в листах до Куліша від 4 та 26 січня 1858 р. Ознайомившись з одержаною збіркою «Народні оповідання» (СПб., 1857), Шевченко 18 лютого 1858 р. зробив у щоденнику запис про своє захоплення збіркою та про намір познайомитися з авторкою: «Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги»

     Тарас Шевченко боготворив красу і вроду милої, чарівної пані, дружини свого побратима. «Яке піднесено-прекрасне створіння ця жінка!» - десь було привселюдно заявив Кобзар. Усі примічали, як вони взаємно оживали, світлішали – і Марія, і Тарас, коли траплялося зустрічалися.  А потім у нього з’явилася поезія, яка так і озаглавлена «Марку Вовчку». Ось вона:

Недавно я поза Уралом 

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей не ситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене і оргій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О, доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову…

     Великий і мудрий Тарас назвав Марію «кротким пророком», своєю «донею».

   Поезія датована 24 січням 1859 роком. Їй тоді було лише 26-ть. Два роки перед тим вийшли друком її «Народні оповідання», Марко Вовчок стала знаменитою в літературних колах. З чоловіком, Опанасом Марковичем, саме 22 січня 1859-го вони із Немирова прибули до столиці імперії. Перед нею відкриті двері кращих салонів і галерей. Саме цієї пори, на одній із знаних вечірок, відбувається іскрометна зустріч Марії Віленської з Тарасом Шевченком. Відомий художник тієї пори С. Кравченко згодом напише знамениту картину «Зустріч Тараса Шевченка і Марко Вовчок». За деякими даними це знайомство наживо сталося 23 січня 1859-го.

    Тарасу Шевченку 45-ть, різниця у їхньому віці – дев’ятнадцять літ.  Окрім «пророком» Кобзар назвав її в тій поезії ще й своєю «донею». Але дослідники творчості літераторів в один голос і по нині не втомлюються стверджувати, що Тарас і Марія надзвичайно сподобались однин одному. Дехто навіть стверджує, що Вілінська немала проблеми з увагою чоловіків, все ж покохала по-справжньому одного лише чоловіка – Тараса Шевченка. Можливо, так було і насправді. Відомо, що  просто в нього дуже швидко по цій зустрічі обірвалося життя. А вона дізнавшись у Німеччині, де тривалий час лікувалася, про кончину генія українського вільнодумства, написала чоловікові: "Боже мій! Нема Шевченка... у мене душа болить, болить і ніколи не перестане..."

    До ніг Марії Віленської припадав Лев Толстой, Микола Некрасов з завмиранням серця шепотів її ім’я, рифмував його в таємних поезіях, відомим лише їм обом. Лейб-медик Сергій Боткін завмирав від одного погляду сірих, приворожливих очей Марії, готовий був виконати кожне її бажання. В неї закохувався знаменитий композитор Олександр Бородін, автор знаменитої опери "Князь Ігор", і водночас відомий учений-хімік. Її боготворив великий алхімік Дмитро Менделєєв, у рідкі хвилини, коли не думав про хімічні елементи періодичної таблиці, яку творив і день, і ніч.

     Неповторний образ Марії Вілінської спати не давав поету і публіцисту, революціонеру Миколі Добролюбову; знаменитий історик Микола Іванович Костомаров писав їй захоплюючі листи не лише, як етнограф, а як глибоко закохана людина; філософ-утопіст, письменник і публіцист Микола Чернишевський невимовно страждав від того, що пані Вілінська обминала його увагою. Одначе Марія з революціонерів вибрала, либонь, Олександра Герцена, з яким були бурхливі зустрічі у Бельгії. А ще ж був Миколка Лєсков, той, що знаний на весь світ знаменитим своїм "Лівшою" та неперевершеним твором "Леді Макбет Мценського повіту". Упокорений Марією, ласкавий, усміхнений Миколка клявся тут же забути обох своїх дружин із Києва привезених, а чарівній Марії, що так щиро по-малоруськи без упину  вищебечує, щодня допомагати косу її шовкову на голові парадним вінчиком викладати. Та невимовно покорятися в усьому…

     Кажуть, що за гарячу, нестримну любов із Вілінською, яка була йому далекою (у третіх) родичкою, і значно старшою за віком, життям заплатив ще один росіянин - критик, публіцист, шістдесятник Дмитро Писарев, якому пророкували блискуче майбутнє. Він потонув на Ризькому узбережжі, де вони утрьох, із сином Вілінської відпочивали, удень і вночі купалися, пірнали...

     Були ще мало зрозумілі жертви, самогубства серед тих, хто занадто необачно наближався до знатної пані, пробував підкорити її собі.

     Справжній калейдоскоп блискучих імен зарубіжних знаменитостей крутилося також в ореолі слави відомої української письменниці. З ними пані Марію познайомив усе той же Іван Тургенєв, до яких і роздратовано і злостиво ревнував. Вона, вважайте, закрутила голову замало не частині чоловічої половини літературної Європи. Зустрічей з Вілінською шукали Густав Флобер, Проспер Меріме, видавець і письменник П`єр-Жюль Етцел. А Жюль Верн, поспілкувавшись з україночкою, уздрівши її блискучу французьку, подарував пані Марії право на ексклюзивний переклад російською п’ятнадцяти своїх кращих творів. Жюль Верн, який був надзвичайно врівноваженою, організованою особистістю. Він, до прикладу, незалежно від того, коли лягав спати, щоранку просипався рівно о п’ятій годині, затісував олявці, і сідав до робочого столу. Навіть цей чоловік, з холодним розрахунком, казати б, послизнувся на мадемуазель Марії з України.

     Тут, зізнаюся, що скільки не читаю, не думаю про красуню нашу письменницю. не полишає мене та стійка, невідворотна думка, що була їй вельми до вподоби, щиро подобалася письменниця Жорж Санд. Та, що насправді була парижанкою Авророю Дюпен. Вілінська перечитала в оригіналі все, що написала високославна француженка. Була такою ж простецькою, навдивовижу непримхливою у своїх нарядах, як і її паризький кумир. Вивчила все, що тільки лишень можна була дізнатися стосовно спільного сімейного життя на віру мадам Жорж і польського композитора Фредеріка Шопена. Все поривалася з`їздити навіть на Майорку, куди Аврора вивозила смертельно хворого на сухоти коханця. Їй казали: "що ти там побачиш, зрозумієш, позаяк давно це все було, ще за твого дитинства?" Вона відповідала: "сліди великих людей і на морському піску, які щохвилини злизує ненаситна хвиля, залишаються навічно. Тут важливо, як на все це дивитись..." 

Справа в тому, що життя Марії Олександрівни, її стосунки з чоловіками звіддалік загадково нагадували долю Жорж Санд. Пані Марія, як і Аврора, з часом могла захоплюватись тільки значно молодшими від неї за віком хлопами. Звідтак, її більше не приваблювали заслуги тих, хто активно й напористо набивався у коханці, пропонували навіть серце й душу, свої товсті гаманці. Гоноровій пані Вілінській потрібні були від партнера нев`януча, казати б навіть, - непереквітна мужицька сила. Її цікавили молодість і кріпка сила м`язів. Одна з її симпатій - молодий юрист Олександр Пассєка - на вісім літ молодший своєї коханки. (У дужках замічу, що різниця віку з перевагою жіночих літ у парі Санд - Шопен складала шість з лишком років). Але й пасія Вілінської, як копія зі сценарію життя Санд списана, (заготовка, чи що?), теж, подібно до Фредеріка Шопена, хворів саме на туберкульоз. І помирає на руках милої жінки...
    Чи не тому пані Марія так захоплено завжди відгукувалася про музику великого поляка: любов у її душі, мабуть же, бриніла саме нотками стосунків Жорж і Фредеріка. Либонь, саме через це до творчості польського композитора дико ревнував чарівну Марію композитор Бородін, в якому текла невгамовна грузинська кров. Він був безмежно закоханий у Марію, і як справжній лев у шлюбну пору дико охороняв свою обраницю навіть від поглядів суперників …

     Якою ж вона насправді була, як виглядала та "femme fatale"? Адже, приміром, до 1902 року, себто віку, коли їй не виповнилося 68 літ, Марія Олександрівна навідріз відмовлялася фотографуватися. 

     У Петербурзі в пані Вілінської була добра знайома - Єлизавета Водовозова. Відома того часу письменниця-мемуаристка. Саме її очима можемо поглянути  нині на відому українську письменницю, котра закрутила голови багатьом вельми достойним чоловікам світу того часу. Пані Водовозова писала: "Це була жінка середнього зросту, повна, не дуже вродлива, але, як про неї казали, краща за будь-яку красуню. Тоді вона вже була не першої молодості, з надзвичайно густими, чорними бровами, риси обличчя, хоч трохи розпливлися, були дуже рухливі, з розумними темно-сірими проникливими очима. Вдягнута вона була дуже гарно, за модою, але недбало..."

     Мемуаристка, як на мене, створила вельми спрощений, нехитрий візуальний портрет письменниці. Бо ж ні слова не обмовлено про розум жінки, про її дивну, виняткову харизму, що є завжди визначальним і вирішальним в оцінці образу людини. Нічого не сказано про те, що пані Вілінська була поліглотом, володіла аж десятьма мовами світу! Серед яких - англійська, німецька, польська, чешська, мадьярська, румунська, болгарська. На першому ж місці були - українська, російська і особливо ж французька. 

      Напевне справедливо вважається, що вона відкрила нову сторінку літературного життя Франції. М. Вілінська написала перші оповідання для маленьких французів і заснувала, видала перший у краях над Сеною журнал для наймолодших громадян цієї фантастичної республіки. В ньому було опубліковано і її блискучу повість-казку «Маруся» - історію дівчинки, котра гине, допомагаючи запорожцям. Цей твір удостоївся нагороди французької академії, Міністерство народної освіти Франції прийняло його для шкільних бібліотек. Загалом книжка перевидавалася вже понад двадцять разів у Французькій республіці! Одне слово, у доладний світ книг і художніх героїв повела французів якраз саме чудова українка, і це вельми похвально. Лиш би не забували цього вони, нинішні горді й подеколи хвальковиті європейці…

     І тут я підходжу до головного в моїй оповіді. Чому ж усе-таки Марія Вілінська припорошена на віки чоловічим псевдонімом Марко Вовчок?
Звичайно, що я давно вже начебто й прийняв, як і багато хто із вас, пані й панове, версію Пантелеймона Куліша, котра вміщається в ось цьому його давньому реченні: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі».

     До недавніх пір у Вінниці в мене мешкало двоє друзів-приятелів. Обидва письменники – Іван Волошенюк та Микола Рябий. На початку 2017-го Івана Степановича не стало. Немирів, де без малого три роки мешкала Марко Вовчок, для обох близька, рідна сторона. Волошенюк родом з одного із тамтешніх сіл – Ометинець, для Рябого за рідну гавань – село Йосипенки, тут батьківщина його дружини, недалекий від Вінниці город, який споконвіку годує всю родину. Іван Степанович написав навіть повість про Марію Вілінську. Називається вона так – «Марія й Опанас, Муза і Парнас».

     Ви ж не забули, панове, що ім’я першого чоловіка Марії Вілінської – Опанас? А Микола Рябий усе життя збирає матеріали, щоб створити щось унікальне про знамениту Марію. Додати якийсь унікальний роман чи есею, яких у нього вже майже сорок.

     Так ось, він стверджує, що Пантелеймон Куліш банально вигадав походження цього знаменитого псевдоніму. Буцімто поруч з його тепер уже рідними Йосипенками є село Вовчок. І там, за переказами, часто бувала свого часу мила й чарівна Марія Вілінська, збираючи етнографічні записи з народних уст. Цікавилася життям унікального монастиря-шпиталю, який бозна коли був складений тут з віковічних тесаних дерев. А назва села пішла від того, що цими землями володів за два віки до візиту сюди милої й чарівної пані, знаменитий козацький старшина Марко Вовчок. Герой часів Богдана Хмельницького. Нагороджений вгіддями за відвагу самим гетьманом України.. На пам'ять про це в Прибужжі на празники співається така вольницька пісня:

…а це ж той козачок - Марко Вовчок,
та й жене поперед себе ляхів полчок..

        Ці слова, за переконаннями Миколи Олександровича Рябого були свого часу занесені до етнографічних записок Марковичів – Опанаса й Марії. Вони справді співзвучні з прізвищем Марковичів. І на це не могла не звернути увагу уважна до слова, до старовинного образу Марія Вілінська.

     Письменниця взагалі полюбляла свої окремі твори підписувати несподіваними іменами. До прикладу, під усіма п'ятнадцятьма перекладами творів Жюля Верна вона поставила коротке козацьке слово «Лобач». Що, напевне, вказувало на особливу прив`язаність письменниці до останнього свого судженого - Михайла Лобача-Жученка. Цей випускник морського училища, гардимарин, згодом прапорщик, був аж на сімнадцять літ (!) молодшим від Марії Вілінської. Тому, переконаний письменник Микола Рябий, псевдонім Марко Вовчок походить з козацьких глибин цього незрівнянного Надбужанського краю, який шанувала й любила незрівнянна Марія Вілінська.

     При цьому, зізнаюся, я більше тут довіряю Миколі Рябому, а не класику Паньку Кулішу, тому, що автор "Чорної ради" глибоко помилявся в основному своєму висновку: він був переконаний у тому, що українці мають жити у вічній, непорушній дружбі і любові з великоросами, не дивлячись навіть на драконівський Валуєвський і ще подібні йому циркуляри з російської столиці, на Емьський указ, котрі мали за мету буквально на корені засушити, знищити милозвучну, чарівну нашу українську мову, як код, як ДНК нашої рідної нації. Пан Пантелеймон був переконаний, що українці розсмокчуть зсередини російське агресивне суспільство, схилять на свою сторону взаємоповаги і довіри московітську рать, пригорнуть її до нашої мови, культури, побуту. При цьому він обов`язково посилався на яскравий приклад Марко Вовчок, котра з московітки перетворилася на щиру українку, автора цікавих, оригінальних україномовних творів. Одначе пан Куліш тут не брав до уваги, геть забував вельми повчальну народну примовку: одна ластівка весни не робить...

     І як бачимо, не зробила.

     Висновок же ж до цієї оповіді, друзі-вкраїнці, такий: бійтеся їх, але й поклоняйтеся фатальним жінкам. Вони справді незрівнянно талановиті. І без остраху поведуть нас у таїну незвіданого, як неодноразово у своїх знаменитих творах робить це пані Вілінська. Беріть лиш її твори до рук, не оминайте…