Зустріч під фронтовими зорями

            У людей іноді трапляється таке, чого спеціально й не придумаєш. Жили у власних сім’ях кожен по-своєму, начебто й задоволені обставинами-становищами, які вибудували, але приключилася одна ненавмисна зустріч, і все враз перевернулося…   

У цій історії в однієї половинки майбутнього цілого зав’язка виявилася така. Молоде дівча з сирітської родини: мати померла, коли нашій героїні виповнилося лише три рочки, а батька розстріляли у першу московсько-українську війну, з-під крила бабусі поступило 1925 року до Київського державного театрального технікуму, котрий мав два відділення – кіно і театр. За три роки, коли мила пані завершувала навчання, технікум було злито в один навчальний заклад з Державним музично-драматичним інститутом імені М. Лисенка, тому випускникам диплом видавався за вищу освіту.  Бідове життя дівчище з перших кроків навчило до крові битись за своє існування. І Таня Чорна завжди була першою там, де треба було проявити себе. Показатися якнайкраще. Якщо на конкурсі талантів, то в головній групі, якщо зніматися в масовках, то перед самою камерою. А потім і Бог обдарував її всіма щонайліпшими принадами, а головне - розумом. Відтак і з женихів було що вибрати. Вдача тут усміхнулася з першого ж серйозного кроку: вийшла заміж за онука знаменитого професора, що подарувало одразу заможне життя в достойній родині.

А тут і повезло з пропозиціями на ролі в кіно. Коли сам особисто Олександр Довженко відбирав собі претендентів на артистичні папахи у кінофільмі «Земля», то на виїзд до Яресьок під полтавськими Шишаками, де мала народитися картина, запросили і Таню Чорну-Прахову. На той час у неї за спиною вже було ряд епізодичних ролей у кінофільмах.

Через десятиліття описуючи свій життєвий шлях, пані Тетяна вимережить: « … Село дуже гарне, над річкою Пслом, чудові краєвиди на воду, на луги, глибокі, темні, зелені яри, прекрасні сади, веселі гаї з відомими нашими соловейками. Хати все гарні, чисті, заможні. Є то курортна місцевість і сюди ще перед війною приїжджали на літнисько зо всіх кінців Союзу. Від того село заможніло…»

Життя в Яреськах, у творчій групі Олександра Довженка, дало змогу молодій артистці уяснити головну суть кінокартини. Зрозумілою для неї вона стала з тривалих розмов із режисером, у години, коли зйомки зупиняли тривалі дощі, з головною героїнею, дружиною Олександра Петровича – Юлією Солнцевою, а особливо з оператором і душею знімального десанту Данилом Демуцьким. Це була душа творчого колективу, а борщі його дружини – найсмачніші принади сільського життя…

Тетяна Прахова з часом виведе (стилістика і пунктуація автора сумлінно збережені): «Основним мистецтвом фільму було виявити і показати духову суть та вищу мудрість землі української. Кожна людська істота, кожна тварина, кожна рослина, навіть вода і повітря, повинні були заговорити мовою творчого духа…»

Артистка у свої спогадах зазначає: «… фільм був побудований за модою того часу, тобто безсюжетний з нахилами до гротесковости. За вимогою знов-таки політичної тенденції, він мав бути безособний. Тобто головних осіб у ньому не було, все то була „маса", колектив, а все разом — ряд епізодів пов’язаних тонкою ниткою тематичної філософії. Коли дивитись на фільм з нейтральної точки погляду і з перспективи минулого часу, то необхідно ствердити, що то була спроба получити філософські поняття матеріялізму з вимогами філософії ідеалізму. Природне, тобто Боже, мало увійти як складник штучного, тобто людського. При чому те людське, штучне мало репрезентувати, озагальнюватн саму природу. Завдання непосильне для людських творчих спроможностей…»

Читаємо далі: «… Я, наприклад, почала з епізоду сільського вечора. Все, що входить як складник до поняття вечір, мусіло бути висловлене, але не лише зовнішньо зі знаними піснями людей, жаб і птахів, але і передане мовою людської душі. Молоді люди — дівчата і хлопці, ті найвиразніші символи невтомности першої сили природи, ті що не потрібують відпочинку, а шумлять разом з вітром і цвітуть разом з цвітом яблуні, що під місяцем і зорями ночі живуть силою токого ж життя, як під сонцем дня.

Мені припала роля якраз такої дівчини, - читаємо  у спогадах Тетяни Федорівни. - Вона проста і звичайна і вся її сила в її коханні. Вона не має багато слів, щоб себе висловити, але вся її поведінка має замінити її слова. Вона не репродукує життя, вона є його нероздільним складником…»

Ці довгі цитати відвертостей пані Прахової представлені мною з однією доброю метою, аби ви, пані й панове, зрозуміли, що то була за людина, підібрана Олександром Довженком на одну з другорядних, епізодичних ролей, як вона мислила, як вона діяла, що, власне, собою уявляла. У короткому мемуарному нарисі якось пані Тетяна замітила: «Над нами працював сам Довженко. Він намагався передати нам свої задуми і вже з перших проб я помітила, що Довженко є мною вдоволений. Мені здавалось, що я розумію його наміри і намагалась їх картинно передати. До всього я підходила до ролі і як тип…»

Після виходу на екрани кінофільму «Земля», його заборони на якийсь час в СРСР після фейлетонних нападків різних там дем`янів бєдних і оглушливого успіху на світових кіноекранах, міжнародних кінофестивалях, коли чи не на кожній афіші, як символ нового довженкового дітища з’являвся образ Тетяни Прахової, на неї посипались найрізноманітніші пропозиції від кінорежисерів. Але знявшись у кількох лише із фільмів, мила пані несподівано, можливо, й для себе самої також, вирішила, що артистизм, Мельпомена лицедійства, це не її стезя. Її все більше заохочувала до роботи на кіностудії трудомістка і творча справа монтажника, з чого, власне, вона починала свої перші кроки на київській кіностудії. Її, як не дивно, вабила роль відповідального за калейдоскоп відзнятих сцен і епізодів, робота своєрідного інженера фільму з його підготовки до виходу на екрани. Там була для неї своя поезія задумів і старань, щоб окремими мазками зі сцен і відзнятих епізодів наповнити зображальний ряд великим і неповторним змістом. І режисери навіть почали змагатися за включення Тані Прахової до свого творчого колективу.

А серед постановників, їй найбільше імпонував порядний і вельми розумний, добродушний Іван Петрович Кавалерідзе. На самому початку літа 1941 року очолювана ним кіногрупа вирушила до Карпат, плануючи відзняти кінокартину про Довбуша. Трудилися лише вісім діб. Зненацька один із росянистих світанків наповнився виттям сирен і вибухами авіабомб. Того ж дня основна частина кіношників уже отримала зброю у військкоматах  Львова, решта – жінки  та літні люди, серед них і асистент режисера пані Прахова, на чолі з 54-літнім Іваном Кавалерідзе, подалися де пішки, де попутнім транспортом на Київ. На підході до Рівного їх зненацька оточили гітлерівські автоматники на мотоциклах. На важкому танку підкотив офіцер. Він з пістолетом у руці вискочив із бронемашини і сердито запитав своїх підлеглих, чому, мовляв, ще не ліквідували цю дивну диверсійну групу з кінокамерами. Хіба не видно, що це радянські шпигуни, комуністи, які все фільмують?

Тут обізвався федфебель з мотоколяски. До цього він ламаною російською спілкувався з режисером. Коли той назвався по прізвищу, німець поліз до своєї польової сумки і витягнув потріпаний номер берлінського кіножурналу. Погортавши його, здивовано перепитав:

- Ві - Коволєрідзе?

-Так, гер офіцер, - обізвався Іван Петрович. – Саме я. А це моя знімальна кіногрупа…

-Кіно Наталька Польтявка?

-О, так точно, пане-гер офіцир… Я режисер цього фільму. Ось артистка, яка грала в тій кінокартині, - показав кіномитець на Таню Прахову…

Це врятувало всім життя. Одначе, арештантів окупанти не відпустили. Забрали автівку, все обладнання. Дорога на Київ для них була закрита. Основний загін окупантів рушив за своїм завданням, а одна мотоциклетна пара з кулеметом на колясці, кожної миті готова його застосувати за жахливим, немилосердним воєнним призначенням, заходилася провадити кіношників до трудового табору, який розмістився поміж Дубно і Рівним Для кіношників, яких залишилося від усієї групи двадцять вісім душ, почалося трудове пекло під наглядом німців і поліцаїв. З часом усіх перевели на роботи у Рівному, треба було вилизувати вулиці нової столиці райхскомісаріату…

Тут би можна, мабуть, й закінчити з представленням візитівки жіночої половини моєї оповіді. Тільки як можна судити з записок Тетяни Федорівни, викладені в двадцяти газетних підвалах діаспорної преси 1950 року, які мені вдалося відшукати в архівах, показують нам вельми неординарну особистість. Уважну до життя, людей, настроїв. З гострим зором тонкого психолога й аналітика. Майстром викласти на папері свої почуття і настрої, з художнього боку оцінити дійсність, настрої, змалювати портрети й характери людей.

Цей мемуарний матеріал не знаю чи й де ще опублікований окрім старої й малотиражної, діаспорної україномовної американської газети, але його точно обійшли увагою чи просто не докопалися до нього так звані «дослідники», котрі нині пишуть про Прахову, оскільки стверджують, що народилася вона буцімто в заможній родині, дехто називає, що знайшлася… в Лубнах на Полтавщині. Що батька Тані Чорної розстріляли за те, що начебто був прокурором. Хтось один, либонь,  колись вигадав подібне, і пішло воно гуляти навіки. Чи ж не пора вже внести ясність до штрихів біографії пані Прахової?

Отож, у записках Тетяни Федорівни про свою малу батьківщину написано так. Після кінофільму «Земля» її умовив знятися в своєму кінофільмі «Трансбалт» режисер Білінський. Цей фрукт був «з тих, що „подають надії", а пізніше я переконалася, що це один з тих чисельних початківців неукраїнського походження, що починають у Києві, а мріють завершити себе в Голівуді, звичайно, через Москву ...»

«Трансбалт» - фільм про море і моряків, тому його зйомки проводились поблизу Керчі. «Ранками я купалась переважно одразу у хвилях моря, беріг був пологий, пісковий і ніби створений для пляжі...» «…Десь там далі у синьому просторі була славна Тамань і козацька Кубань, частинно моя батьківщина. Бо там на Кубані у прнморському місті Єйську, де мій батько перед першою війною був адвокатом і головою міста, я прожила кілька років свого дитинства. З того я так мало пам’ятаю, але все-таки знаю, що там був у нас великий дім, сад з басейном і водограем. Той басейн дуже добре мені запам’ятався. бо до нього одного разу впала моя найменша сестра і мало, мало не втопилася.»

З цих записок стає також відомо, що у батьків їх було четверо сестричок – одна одної менша. Коли не стало ні матері, ні батька, всю малечу відвезли до бабусі під Лубни, де й вони виростали у бідності й злиднях …

          Нижче розповім про його. Він –це Влас (кому хочеться – Улас) Самчук. На серпень 1941-го – 36-літній письменник, автор уже знаменитих на весь світ, зрозуміло ж, поза межами СРСР повістей «Марія», «Кулак», трилогії «Волинь». Після довгих років митарств по Європі, він нарешті в складі групи ОУНм (мельниківців) повернувся до рідної України, на дорогу й милу серцю Рівненщину, з дозволу побратимів по боротьбі за незалежність України погодився на пост головного редактора газети «Волинь», котра, можна сказати, була головна на окупованих українських територіях.

         І ось, котроїсь серпневої доби до пана Власа долинув поголос, що поруч із ним на вулиці міста трудовим табором стоїть знімальна колишня група київської кіностудії на чолі з відомим режисером і талановитим українським скульптором Іваном Кавалерідзе. Окупаційні війська заблокували просування кіношників додому, вимагаючи трудового оброку. Кинувши всі справи з організації газетного видання, яке щойно очолив, пан Улас кинувся розшукувати Івана Кавалерідзе, про якого багато читав і чув.

         У книзі «На білому коні» Влас Олексійович згодом напише про цю зустріч так:

«Справді інтригуюче товариство — частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм «Пісня про Довбуша», тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди.

      Наше знайомство було винятково просте й винятково приємне. Вони, до речі, випадково вже знали про мене з оповідань одного селянина з Панталії біля Дубна, у якого вони деякий час мешкали. Іван Петрович — високий, тяжкуватий, з кістлявим характерним обличчям, сивавим волоссям, займав окрему невелику кімнатку. Ми зустрілися, як старі друзі, по кількох хвилинах розмови ми вже мали багато спільних зацікавлень — кіно, література, спогади... Я засипав його запитаннями про Київ, про відомих людей, він багато про це знав і багато міг оповісти.

            Мене цікавила також його власна особа,-  пише Влас Самчук, — один з перших піонерів українського фільму ще перед першою війною, з часів так званого ательє «на Сирці» біля Києва, найвидатніший після Довженка майстер кіномистецтва, творець таких фільмів, як «Коліївщина», «Перекоп», «Злива», «Штурмові ночі», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і багатьох інших, як також видатний скульптор, автор численних скульптурних праць. Тетяна Прахова, спочатку акторка у фільмах «Земля» Довженка, «Трансбалт» Білинського, пізніше видатна кіномонтажистка у фільмах О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Аненського, І. Савченка. Вона працювала над такими фільмами, як «П'ятий океан», «Прометей», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Богдан Хмельницький»... Іван Шеккер — один з визначних кінооператорів, учень славного Дмитра Демуцького, співтворець численних відомих фільмів... І, нарешті, його елегантна дружина Віра, яка працювала в кіностудії як секретарка.

Влас Самчук         

Для мене всі вони, - зізнається письменник у книзі «На білому коні», -  були винятково атракційною появою, я був жадібний на людей з Києва такого стилю, мені хотілося їх пізнати і багато від них довідатися. І я їх зрозумів. Ми розумілися взаємно. Ми зустрілися, познайомились і стали друзями. На довгі часи».

«А увечері цього дня на помешканні С. Скирипника відбулося інтригуюче прийняття. Розуміється, запрошені також наші київські гості».

«Це моя перша зустріч з людьми «з того світу» була виповнена по вінця дуже інтимними, глибокими й щирими переживаннями, які хотілося висловити назовні якоюсь особливою мовою, - пише Влас Олексійович. - . Пісня, музика, танець, радісний сміх — ось мова, що нею найлегше говорити в таких випадках, а тому невелике помешкання Степана Івановича було виповнене саме цією мовою, відчувався ідеально добрий настрій, всі хотіли вирватися з війни, з ідеологій, з пересудів, бути людьми між людьми. Пригадується чудова Віра Шеккер з її креольським, кокетливо-усміхненим, дискретно-приманливим, дуже жіночним обличчям, з блискучими, кольору бурштину очами, з буйним каштановим волоссям. І з її «Чубчик, чубчик кучерявий», якого вона виконувала з такою пристрасною експресією і такою вибагливою ніжністю. Або знов пригадується Таня Прахова — гостра протилежність Віри: напружено-спокійна, внутрішньо-схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум'янцями на алябастровобілих щоках. У ясно-червоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальний модель для картин стилю Ренуара — поєднання українсько- чорноморського і французько- провансальского типу.»

Тут можна ставити логічну крапку, бо, власне, все головне уже сталося. Якщо це правда, коли кажуть, що людські союзи укладаються на небесах, то спалах на небокраях уже, напевне, стався: Таня впала в око Власу. Причарувала його саме цього вечора. І трапилося це 16 серпня 1941 року. Себто, якраз 76 літ тому…

Не дарма Влас Самчук, думаю, змальовуючи принадний портрет Тані Прахової, згадав стиль відомого художника П ` єра-Огюста Ренуара, батька французького імпресіонізму. Пам’ятаєте головну картину митця – «Ліза з парасолькою»? Чарівна баришня наче в серпанку дощу: до чортиків вродлива, загадкова і недосяжна…

                                                                                            (Далі буде)