Зелені гіганти, живучіші за колорадських жуків

Часто мандруючи трактами України, насамперед західних і північних регіонів, подумки згадуєш шизофренію Савелія Крамарова з відомого  радянського кінофільму: «а упродовж дороги мертві з косами стоять…» Нині лякають не покійниками, а екзотичними зарослими диких велетенських зонтичних рослин, котрі прийшли до нас немовби з інших світів, перетворили опріччя шляхів у дивовижні, страхітливі, непрохідні хащі, котрі щодалі невгамовно розширюються, загарбають довколишні території. Ті, хто знає, що це за дивні представники новоявленої флори, наче пришельці з казки жахів з`явилися наяву, застерігає: не заходьте до їхніх нетрів, це небезпечно.

                Велетенські, подекуди заввишки до трьох метрів, уночі начебто рукаті ростини, які окупували наші шляхи, луки, яри і вибалки, береги водойм, лісосмуги – отруйна багаторічна рослина, яка все більше поширюється просторами України. Вона відноситься до так званих, мовою науковців, - інвазійних видів живого, як колорадські жуки, до прикладу, розповсюдження котрих майже неможливо припинити. Ця флорозараза має своє ім’я -  борщівник Сосновського.

                Походить він загалом з Кавказу. У давні часи очищене від шкірки листя молодих (до появи цвіту) рослин горці використовували для перших обідніх страв - овочевих супів і нібито навіть для борщу.  Звідси, власне, походить ця дивна назва екзота.  Його коштував колись і Коба – параноїк Сталін. Коли у післявоєнні часи в СРСР, у колгоспах і радгоспах Прибалтики та Білорусії був величезний падіж худоби, через нестачу кормів, вусатий Джугашвілі порекомендував: сійте борщівник. Він так росте, як ніяка інша рослина. Мовляв, якщо його їли люди, то піде на харч і тваринам.

                У країні рад було так, що сказано в Москві – виконується блискавично.  Литовці, латиші, естонці, білоруси, буквально навипередки одні перед іншими, позасівали поля і дуже швидко пошкодували. Лікарі невдовзі мали клопотів з ураженими від опіків у людей: варто соку рослини потрапити на шкіру, як за декілька діб рана перетворюється на вразу, мовбито отриману в сильному вогні. Як правило травми шкіри кваліфікуються опіками першого ступеня. Худоба відмовлялася поїдати такий корм. Тому рослину тут же нарекли: «помстою Сталіна». До речі, уже тієї пори борщівник Сосновського повсюдно в країнах капіталу був оголошений карантинною рослиною, а на рівні фахівців колгоспів та радгоспів у СРСР цього просто не знали: країна жила за «залізною завісою».  

                Із літа 1983 року я працював завідувачем відділом сільського господарства газети «Сільські вісті», яка тоді видавалася накладом понад 2,5 млн примірників і йшла практично в кожну хату. Якось перебуваючи у відрядженні в Житомирській області, почув таку бувальщину. Молодий голова колгоспу, бажаючи виділитись у так званому соціалістичному змаганні за якнайбільше заповнення кормових дворів силосом, привіз звідкілясь із Росії насіння дивної, швидко ростучої культури. Розростається блискавично, майже, як бамбук, дає величезну зелену масу.

                Спершу в господарстві дуже раділи тому, що в сусідів кормів на зиму ще й у кошіль не назбирали, а тут усі силосні траншеї забиті. Худоба споживала, казати б, гастрономічну новинку з великою неохотою. А молоко від тамтешніх корів за тиждень-другий після годівлі тварин борщівником геть згіркло, втратило продуктивну якість і від його почали відмовлятися переробники. Як розповідав мені один київський учений, на генному рівні у корів, від тривало вживання борщівника Соснівського, відбувається мутація, в результаті якої вони втрачають природну здатність бути годувальницями людей.  

А тут іще одна оказія трапилася, яка буквальна потрясла всіх. Їхало трасою через колгоспні поля авто. Якраз мимо лану з борщівником. Водія так  наразі припекло з випорожненням, що він і чкурнув у зарослі, та ще й без газетки.  А через дві доби його зад став вогнистим струпом… Тут і кормозаготівельники колгоспу потяглися до лікарень. Варто соку борщівника потрапити на шкіру, як там же утворювалася величезна опікова рана. Одне слово, в село привезли біду, і вже тридцять літ ніхто не знає, як побороти ту заразу. Всі узбіччя, переліски, яруги заросли гігантськими велетами, навіть наближатися до яких небезпечно. Вітри, повені, птахи рознесли насіння «зеленого колорадського жука», як іще в народі називають рослину, рознесли на десятки, сотні кілометрів.

                Підозрюю, що подібних до житомирського хитро витесаного голови колгоспу, який тоді контору колгоспу пообвішував червоними прапорами й грамотами парткомів за удатну заготівлю силосу,  в різних краях виявилося чимало. Ось, скажімо, в межах села Сівка Войналівська Калуського району Івано-Франківщини (офіційні дані) зарослі цієї потворної рослини склала вже 20 гектарів, сусіднього села Новиця – 12 га. Буквально дикий ліс із цих страшних гігантів стоїть уподовж тамтешніх річок Лімниця та Чечва.

                Буквально стогін стоїть від наступу цієї страшної рослинності на Львівщині, де вона уже займає тисячі гектарів (про це дивіться, слухайте тут - https://www.youtube.com/watch?v=5y-EZRRKjIo ).

                Бюджетним рядком держави передбачено чималі кошти на розвиток Фітосанітарної служби України, а, отже, й на боротьбу проти подібної біди. А от організувати її, поставити на європейський рівень немає кому. Уже тривалий час Кабмін не знайде достоного очільника на це місце. Давно не було і немає в цій службі першого заступника голови: ніяк не домовляться вожді-правителі, кого поставити на це доходне місце. До недавніх пір заступником голови Державної ветеринарної і Фітосанітарної служби України (так офіційно зветься ця служба)  працював Олександр Вержиховський, тривалий уже час будучи єдиним у всіх керівних іпостасях. Але в кінці нинішнього липня Кабмін і його звільнив з роботи. Тепер фітосанітари взагалі безхозні. Чи може тут бути толк у боротьбі з такою прогресуючою болячкою, як борщівник-гігант? У відомстві по-старинці  у всьому орієнтуються на Росію. А там, щоб було зрозуміло, ще до 2012 року були фінансовані державою наукові розробки з масового підвищення врожайності цієї… кормової культури. Кажуть, що там і по нині захищають докторські дивертації з даної тематики...

                Біда і байдужість...