Кнопки

Кумир українців дід Чикаленко - 2

 
17.07.2017 17:08

Готуючи нову книгу про зовсім ще не вивчений, як мені видається, період фальшивої комуністичної начебто українцізації нашого краю державними радянськими органами в пору 1923-1927 років, залученням до цього процесу тодішніх письменників, я наштовхнувся на цікаву історію поїздки Павла Тичини, Валер’яна Поліщука і Олеся Дністрового в Подєбради (ЧСР), казати б, у саме що не було, кубло української еміграції, де мешкали, з доброї волі чешського президента Томаша Масарика колишні міністри і чиновники УНР, тисячі вояків, які відступили за кордон під натиском сил Червоної армії. За завданням українського ЦК ВКП (б) ці троє постпредів радянської інтелІгенції з Харкова, мали загітувати професорів, науковців, які працювали там у кількох українських вузах, котрі існували на кошти чеського уряду, тисячі студентів, колишніх вояків УНР, УГА, УСС, повертатися назад в Україну. Їх, мовляв, чекає Батьківщина. Вони потрібні своєму народу. 

 Я гортав фотокопії зжовклих сторінок україномовної газети «Свобода», що видавалася у Нью-Йорку, і котра розповіла про цей факт непублічної діяльності комуністів та їх прислужників. Відкривши номер №35 за вівторок, 12 лютого 1924 року, мимоволі відчув начебто йокнуло моє серце. Поглянув на нижній підвал останньої сторінки, і відчув, що начебто вже колись бачив це все: насамперед, у фігурній полігрфічній рамочці заголовок… Під ним передмова до публікації, а далі підвалом крупна стаття, зі словами в кінці - «Далі буде»… 

Ну, як же ж, як не згадати, хоч поминуло без малого пів століття! Це і є перша сторінка підбірки вирізок з тієї емігрантської газети, старанно переплетених, і які мені дав почитати восени 1969-го Сашко Гетьман у редакції вінницької обласної молодіжки. То був оригінал «Спогадів…» Євгена Чикаленка. Хтось же ж так старанно й майстерно повирізав публікації, котрі були подеколи розміщені на сторінках видання блоками підвалів, іноді припасовані «дахами» сторінок, вряди-годи заверстані на сторінках видання «чобітками» і вертикальними колонками. Я, пригадується, довго не міг зрозуміти того, де, власне, було опубліковано рукопис книги давнього українського поміщика, аж поки на якомусь звороті вирізки не прочитав згадку про газету «Свобода», котру українці щоденно випускали у США беззмінно з 1893 року. Тоді й утвердився в думці, що редакційний побратим обдарував мене закордонним добром…

Звичайно, що читати все те було оригінально й захоплююче, після виснажливих і бридких щоденних прославлянь комуністичної партії й радянського уряду. Одначе, чесно треба зізнатися, що для людини з всього-лише шкільною підготовкою, яким, власне, я був тоді, багато було не зрозумілого у тих непростих текстах. Це вже нині, коли мені добре відома позиція в подіях громадянської, радянсько-української воєн кінця другої декади двадцятого століття згадуваних у текстах Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, хто такий насправді був Симон Петлюра – тоді відповідальний секретар україномовної газети «Рада», фінансованої полтавсько-херсонським феодалом Євгеном Харламовичем Чикаленком, аін же ж з часом -  Головний отаман військ Української Народної Республіки, Голова Директорії УНР; яка роль у тих подіях оточення письменника Є. Чикаленка – Бориса Грінченка, Сергія Єфремова, Леоніда Жебуньова, Володимира Науменка, багатолітнього редактора «Киевской старины», котру також фінансував досліджуваний нами меценат і філантроп.  

Я хотів би запропонувати тим, хто схоче глибоко зрозуміти суть і значення діянь шановного Євгена Чикаленка на теренах України, перед тим, як узятися за прочитання його «Спогадів, щоденника та листуваннє», обов’язково ознайомитися з замітками великого історика, майстра різноманітних літературних текстів Дмитра Івановича Дорошенка (1882-1951) про одну визначну подію для української історії тієї пори – відкриття пам’ятника автору «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» Івану Петровичу Котляревському (1769 – 1838) у Полтаві, яке відбулося 30 серпня (12 вересня) 1903 року. Мені пощастило, що котроїсь з минулих зим в одному з київських архівів я розшукав і почитав записки про це торжество Д. Дорошенка в оригіналі – себто, в рукописному тексті. А сталася у Полтаві тоді надзвичайно хвилююча подія для всього українства. На межі тогочасного літа й осені відбулося справжнє перше стрітення українських письменників двох різних літературних шкіл – центрально-східної і західної, галицької. Позаяк у Полтаві, біля постаменту справдішньому батьку сучасного українського слова східняки й наддніпрянці - Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Володимир Самійленко, композитор Микола Лисенко, поет Олександр Олесь та багато інших обнялися з представниками Галичини та Буковини – Василем Стефаником, Філаретом Колессою, Василем Сімовичем, Кирилом Студинським, Євгеном Левицьким, Мироном Кордубою, Левом Кульчицьким та ще цілим рядом письменників, митців з західноукраїнських земель. 

Це можна сказати була перша справжня національна акція єднання українців, які опинилися під жорстоким гнітом завойовників, до того ж розділені територіально. Адже тодішній царсько-московітський режим забороняв нашим людям навіть розмовляти рідною мовою, не кажучи вже про вживання писемного варіанту спілкування. Влада категорично відмовила в спробі української інтелігенції зробити на пам’ятнику, який був відкритий на кошти, зібрані громадянами (11 тисяч 768 карбованців і 67 копійок, їх пожертвували сім тисяч громадян Полтавщини, серед яких основна частина – селяни!), напис українською мовою: сповна діяли відомі собачі закони – Валуєвський та Емський циркуляри. Організаторів акції рішуче попередили (про це повідомив офіційний публічний орган - газета «Полтавские губернские ведомости»), що ніхто не може, не має права будь-що вигукувати українською мовою, не кажучи вже про публічні виступи («недопустимо зачитывание приветствий на малорусском языке»), оскільки поліція в такому разі силою розсіє натовп українців, заарештує непокірних. 

Не зважаючи на ці перестороги, виступаючи 31 серпня 1903 року в міському театрі, після торжеств біля пам’ятника, письменниця Олена Пчілка, мати присутньої тут-таки Лесі Українки, свою полум’яну промову почала саме українською. Їй не дав до кінця рідномовно висловитись тупоголовий московіт міський голова Полтави. Він же зухвало поламав промову українською Михайла Коцюбинського, літераторки Ольги Андрієвської. 

Аби до кінця уяснити драматизм усієї ситуації в тодішньому царському суспільстві, в якому основна частина люду спілкувалася українською, а використовувати у вжитку «наречие» суворо заборонялося. Як було жити, і що з того виходило, почитайте записки студента петербурзького університету, молодого ще Дмитра Дорошенка з тих урочистостей. Він, до речі, розповідав, як люди від пам’ятника батьку української мови Івану Котляревському йшли потайки до ближнього лісу, щоб погомоніти рідномовно. Збиралися групками, радісно бесідували.  

Так ось, саме у такій шовіністичній атмосфері московського радикалізму здійснював свою громадсько-політичну, мовно-культурологічну місію Євген Харламович Чикаленко. Він під фініш 19-го століття п’ять літ пробивав дорогу в світ своїй україномовній сільськогосподарській енциклопедії, коли  взагалі ніщо українське на з’являлося з друкарень. І таки добився свого: його п’ятитомник потрапив в руки півмільйона хазяїв селянських господарств і обійсть! Запускав і видавав за власний кошт україномовні газети, журнали, стимулював фінансово наукові дослідження з історії України. Саме на прибуток заради цього працювали на повну потужність його фільварки, ферми, млини, колосилися врожаї... 

У передмові до початку публікації своїх «Спогадів…» у газеті «Свобода» Є. Чикаленко писав (стилістика, пунктуація в тексті - автора):

«З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував переважно те, що торкалося газети «Рада», яку видав протягом десяти років. І писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо «время було люте». А тому про головне, про діяльність нелегальної організацій «Товариства українських поступівців» (ТОП), я писав езопівською мовою. Напр., коли розповідав про з`їзди, то говорив наче про обрання членів видавництва «Рада», або співробітників її. Часом, коли я прочитував приятелям своїм дещо з записаного, то вони радили висловлюватись ясніше, відвертіше, конкретніше, і занотоване тут же відсилати на зберігання до Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, але я боявся рискувати і продовжував вживати езопівську мову. 

Коли ж 1914 року російське військо зайняло Львів, то порадники мої раділи, що я не послухався їхніх повчань, кажучи, що на основі того матеріалу новий уряд міг би витворити грандіозний процес «мазепінців» про державну зраду, або хоч би адміністративно позасилали багатьох, як учинили з М. Грушевським.
Коли з початком війни було закрито «Раду» і мені стало відомо, що київська поліція все допитувалася, куди я виїхав, то я перестав писати щоденник, бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись в одній стороні. Літував я вдома, на Херсонщині, де місцева поліція попереджала мене, коли приходив з Києва запит про те, чи не приїхав я в село? В Києві, під час війни, я бував тільки переїздом, не ночуючи дома, а три зими прожив у Фінляндії, тільки на короткий час наїжджаючи до Петрограду і Москви. А коли настала революція 1917 року і я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги брати участь в будуванні української держави, то виїхав на село, де щоденники не провадив. Вже аж весною 1918 року, після приходу німців, я, живучи в Києві, записав пережите мною за роки 1914-1918-ті, і знову став заповнювати щоденник, і проводжую його тут, на еміграції, але за браком матеріалу, перемішую його з листуванням з українськими емігрантами і зрідка з тими, хто залишився на Україні.  

Колись може пощастить мені зредагувати і видати той щоденник, розпочатий, як я казав ще 1907 року, а тепер випускаю в світ, як вступ до мого твору, конспективні спогади за 45 років свого життя (1861 – 1907).
Євген Чикаленко. Рабенштайн. N. О., 192З року.» 

kjhy

Будинок на десять кімнат, яким володів у Кононівці Євген Чикаленко, де гостинно приймав іменитих колег і друзів. (Фото віднайдено в Інтернеті. Дякую автору)

Бог з малолітства нагородив Чикаленка вдачею на добро. За що б не брався, чим би не займався цей добрий чоловік, усе виходило в нього так, як у нікого. Просто таки блискуче. 
Ніхто не умів так, як він вправно давати лад на землі, набивати грішми калитку. Тільки одні перепускають те все багатство через шлунок свій та рідні, або ж банально промотують прибутки в кабаках і з бабами, розтрачують їх по закордонах, а пан Євген з молодих часів шукав притулку серед розумних людей, які опікувалися долею свого рідного краю, українців. Як науковець-«хлопоман» Володимир Антонович, котрий вважав, що український народ має право на своє відродження, як Михайло Коцюбинський, як дослідник творчості Т. Шевченка Володимир Науменко, багатолітній редактор «Киевской старины», згодом керівник Української Центральної ради, як вождь Товариства українських поступівців, знаменитий історик і державний діяч Михайло Грушевський, як один з творців української журналістики Сергій Єфремов, публіцисти Леонід Жебуньов, Федір Матушевський, відомий адвокат Ілля Шраг. А окрім того, він був побратимом незрівнянного мецената Василя Симиренка, ще одного відомого жертовника і дарувальника коштів на культуру – Володимира Леонтовича. 
 
Це оточення і сформувало передові та вельми прогресивні погляди на світ, на життя, на державний устрій, на права й свободи українців Євгена Чикаленка. Він завжди готовий був платити гроші за просування ідей козацької волі, видання творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марко Вовчок, Михайла Коцюбинського. А ще більше його приваблювало україномовне газетярство, яке несло в люди живе слово правди про життя й ідеї рідномовного братства. 

Так Євген Харламович стає своєю людиною в першій україномовній громадсько-політичній газеті «Громадська думка» (ГД). А з 173 номера її єдиним видавцем, оскільки, як напише у своїх «Спогадах…», попередній власник і редактор Володимир Леонтович заявить, що під впливом нових працівників редакції, насамперед, Бориса Грінченка, його дружини Марії, яка відповідала у виданні за наповнення рубрики «Останні новини», газета стала "непомірно агресивною щодо влади, основ суспільства". Відак він начебто не міг підписувати, випускати у світ такий бойовий листок, у якому щономера спеціально добиралися повідомлення про підпали і грабежі панських маєтків, розбої щодо місцевої знаті і містечкових багатіїв.
 
-Хто вас буде передплачувати, злиденна босота, яку хвалите за злодійські пожежі? - якось кричав, вийшовши із себе. - Ви ж рубаєте сук, на якому сидите..
.
Відтак, фінансування газети на себе перебрав Є. Чикаленко, рятуючи економічну ситуацію: партіями збував своє зерно, живність, аби виручити кошти для оплати поліграфічного видання, оренди приміщень. Просив Василя Федоровича Симиренка не піддаватися на малодушність мецената, хутірського багатія з-під Лубен В. Леонтовича, до кінця виконувати свою обіцянку з фінансуванням єдиного україномовного видання, яке так потрібне людям. 
 
Той, хто ознайомиться зі «Спогадами…» Є. Чикаленка відкриє для себе цілий історичний пласт з поетапного формування української еліти, яка вже зовсім незабаром, вирісте з авторів «Громадської думки», а після її закриття царським урядом, зі складу редакції нової україномовної газети «Рада», в життєздатності якої головна роль належала саме Євгену Харламовичу, підкреслю цей висновок особливо.

Стануть побратими Євгена Харламовича державотворцями першої величини, які в горнилі жовтневого перевороту 1917-го року, громадянської, російсько-української воєн побудують Українську Народну Республіку, рівню прав, свобод громадян котрої ми заздримо й по нині. 

Роль і значення Чикаленка в цій унікальній будівничій справі була настільки значима, зрима, що після падіння влади Павла Скоропадського (1918 рік) на роль нового українського гетьмана найбільш активно люди пропонували кандидатуру саме панича-мецената Євгена Чикаленка. Бо він, до слова сказати, в усіх редакціях був не просто апатичним касиром, байдужим філантропом. І в «Громадській думці», і в «Раді» Євген Харламович вів розділ белетристики та фейлетонів. Усе українське село зачитувалося його журналом «Селянин», буквально штудіювало п’ятитомну селянську академію, яка навчала, як потрібно господарювати на землі. Але Євген Харламович рішуче всі пропозиції про обрання на пост Гетьмана України відкидав. Він завжди був скромною, порядною людиною... 
 
Неохочий до розповідей про себе, дід Чикаленко у «Спогадах…» нарешті відкрився сповна. Він розкаже, як формував редакції. Як добирав туди людей. Як знайшов, приміром, у Чернігові Бориса Грінченка, звабив його роботою в «Громадській думці», помешканням у Києві. Як переконував членів «Старої Громади» віддати в одні руки формування, обробку даних «Словника української мови», дані до котрого вже частково окремо, не змовляючись, зібрали і редактор «Киевской старины» Володимир Науменко, і новий член товариства Борис Грінченко. Можливо навіть, на той час Володимир Павлович сформував і дещо більшу картотеку, але Грінченко був на одинадцять літ молодшим, уже відомим у царині бібліографії, автором перших підручників з української мови, а головне не так був завантажений роботою з випуску періодичного видання, як Науменко. Нарешті Борис Дмитрович мав надійних помічників під рукою – дружину Марію – журналістку, а також працьовиту дорослу вже дочку Анастасію. Саме ці аргументи використав Є. Чикаленко, переконуючи Науменка віддати свої надбання на користь загальної справи, себто Б. Грінченку. Згодом «Стара Громада», під впливом Євгена Харламовича, прийме історичне рішення, затвердитить автором майбутнього «Словника української мови» якраз Бориса Грінченка, всебічно надаючи йому необхідну допомогу для завершення роботи над чотиритомником, як і скеровуючи під його патронат всі напрацювання з цієї тематики матеріали. 

Тут можна було б розповісти багато цікавого, почерпнутого зі «Спогадів….» Є. Чикаленка, про амбітного і вряди-годи дошкульного Бориса Дмитровича. Як переконує наш герой, пан Грінченко на вигляд і дух, скажімо, не терпів Михайла Грушевського, навіть було публічно виступав проти його переїзду зі Львова до Києва. Уявляєте рівень відрази!? 

Формуючи редакцію газети «Рада» замість закритої владою «Громадської думки», Чикаленко схилявся до тієї ідеї, що, можливо, її редактором варто було б зробити Михайла Грушевського, який вже оголосив про свій переїзд зі Львова до Києва. А далі з цього прикладу розмірковує так: 
 
«… Грушевський та Грінченко ніколи не вжилися б в одній редакції та й ні в якій справі, як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, (кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства, булави не попустить. Але Грушевський незрівнянно талановитіший, освідченіший та вченіший за Грінченка. Перед його авторитетом схилилися всі Українці, крім тих, що претендували на гетьманство (як напр. В. Науменко та Б. Грінченко).' Останній ясно бачив, що з переходом сюди «Літературно-наукового Вістника», переїде до Києва і Грушевський, до якого само собою перейде й булава, перейде перша роля серед Українців, от через що він рішуче стояв проти перенесення ЛНВ до Київа ще в кінці І9О5 року і тепер, але Грушевський рішучо заявив, що вже з Нового Року Вістник буде виходити в Київі». (Стилістика і пунктуація тут атвора "Спогадів,,,") 
 
Це Борис Грінченко своєю різкою критикою практично «відшив» від редагування, а головне – від фінансування ліберально-демократичних україномовних видань мецената Володимира Леонтовича. Подібне вельми болісно сприйняв якраз саме Чикаленко. Насамперед через те, що саме на одного його відтак перекладалося відтепер «зашивати» фінансові дірки, які покривав до цього тямущий господарник і громадський діяч, письменник-полтавчанин В. Леонтович, котрий, можна сказати,  став не до шмиги саме пану Грінченку.  
 
Розповідаючи якось про ставлення В. Леонтовича до «Громадської думки», яка начебто підпала під вплив сім’ї Бориса Грінченка, Чикаленко наводить пряму мову Володимира Миколайовича з цього приводу. Ось вона: 
 
«— Помилуйте, - каже Леонтович, — та ця ґазета сіє ворожнечу до заможніх кляс, вона підбурює, щоб одібрали землю від поміщиків і т. д. Як я можу редагувати і головне фінансувати таке реакційне видання?» 
 
Важливо, що будучи людиною надзвичайно тихомирної, супокійної вдачі, писучий поміщик з Кононівки завжди умів залагодити стосунки між усіма ворогуючими сторонами, знайти підходи буквального до кожного і всіх у редакціях. Він завжди удатне організовував колег на сумлінність заради загального добра, як кажуть, во благо та славу України! Тому не зважаючи на різношерстість характерів, іноді навіть будь-чию норовисту та брикливу вдачу, мудрий і лагідний Є. Чикаленко швидко приборкував ситуацію. Знаходив підходи, «брав під вуздечку», казати б, кожного. Це завжди рятувало систуацію...

Попри все, знаменитий меценат і фінансист зарекомендував себе людиною, яка мала особливий дар на пошук справжніх, неординарних особистостей. Я вже обмовився вище, що Євген Харламович покладав на себе обов’язки відповідати в редакціях за розділи белетристики і фейлетонів. У не міліючому за всяких часів потічку графоманського мотлоху він якось виловив оповідання такого собі Володимира Винниченка, і тут же опублікував його. Всі звернули увагу на цей невеличкий, але доволі оригінальний і свіжий літературний твір. А Чикаленко запросив молодого чоловіка написати ще і ще, виплатив йому подвійні гонорари, заохотивши тим самим до активної роботи на видання. Загалом ви, сподіваюся, знаєте, кого він насправді привабив до роботи у «Раді».  
 
Метикуватому поміщику вдалося залучити до видання єдиної щоденної української громадсько-політичної, економічної й літературної газета ліберального напряму на Наддніпрянщині багатьох цікавих людей. Сформувати унікальний творчий колектив. Відповідальним секретарем редакції "Ради", приміром, працював Симон Петлюра. Після його цю посаду займав Василь Королів – згодом один із засновників Української Центральної Ради, посол УНР в Празі. Певними відділами опікувалися: майбутній міністр закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського - Дмитро Дорошенко, котрий, як ніхто інший у ті буремні часи потурбувався і добився визнання УНР багатьма (близько тридцяти!) зарубіжними країнами, він же ж згодом став відомим істориком, письменником, бібліографом; Вячеслав Липинський – за певний час після роботи в "Раді" - посол України в Австрії, а загалом блискучий історик, соціолог, публіцист, чиї праці, ще й по нині не до кінця вивчені (10 тисяч документів його архіву нині опрацьовуються в Вінніпегу - Канада), а його лист до братів-хліборобів є неперевершеним творчим гребенем епістолярного й публічного мистецтва (шкода прожив цей дуже мудрий чоловік усього 49 літ!); Михайло Лозинський – згодом відомий дипломат, політичний діяч, журналіст; Григорій Шерстюк – через роки - автор толкових підручників з української мови; Богдан-Валеріан Рошевський – з часом відомий громадський діяч, письменник; Спиридон Черкасенко – перегодом знаменитий культурний і громадський діяч, письменник, драматург; Максим Синицький – у буремні часи український громадський і культурно-освітній діяч, член Української Центральної Ради; Леонід Пахаревський – через роки – прославлений письменник, режисер, актор, перекладач; Людмила Старицька – Черняхівська (дочка Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка!) – в майбутньому відомий драматург, письменник, поетка, перекладач. 

Виділю, підкреслю цю тезу: практично усіх цих, та й багатьох інших шановних добродіїв добирав для роботи в редакції, виводив у люди Євген Чикаленко. Як, до речі, і Павлушу Тичину на посаду коректора газети "Рада" благословляв…   
 
У редакції окрім вже відомого Бориса Грінченка часто бували зі своїми статтями й творами Іван Франко, Михайло Грушевський, Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Доманицький, змужнілий Володимир Винниченко. Можна сказати, що під надійним крилом письменника і мецената, великого українського патріота Євгена Чикаленка формувалася еліта майбутньої Української Народної Республіки. Про багатьох із цих, вище названих людей Євген Харламович відгукнувя у своїх «Спогадах…» Там, аби ви знали, друзі, згадується стільки цікавих епізодів, деталей, розповідей про найрізноманітніші події... Всього й не перекажеш. Треба читати, і як кажуть, мотати на вуса… 
 
Чому ж тоді, запитується, нинішня, котра уже ось 26 літ незалежна, соборна Україна в свої масі практично нічого не знає про великого поборника українського духу, української думки, української мови Євгена Чикаленка? Про його унікальний внесок у побудову УНР, за справу якої, до речі, і по нині ще гинуть наші герої? 

А тому, що українці іще й досі не навчилися шанувати своє минуле: глибоко вивчати спадщину, досліджувати її без поділу на "білих" і "чорних" героїв, шанувати пам`ять тих, хто не шкодуючи свого здоров’я і життя боровся за честь нашої нації, народу. Ледве-ледве почали впорядковувати цвинтарі, де упкоєні близькі й рідні, а ось до належного пошанівку загальнонаціональних героїв ставимося по-старинці – на радянський манер - згадаємо про них до якогось там свята. І то, можливо... Якщо, звичайно ж, не забудемо...

Тепер звернімо увагу на таке. Як відомо, Євген Чикаленко другу половину свого життя окрім Києва проводив у селі Кононівка теперішнього Драбівського району Черкаської області. Я забиваю до пошукової системи інтернет-енциклопедії Вікіпедії назву цього населеного пункту, як би це зробив кожен, хто хотів би, приміром, щось дізнатися саме про цей період життя відомого мецената, письменника, публіциста. Давайте вияснимо, що то за маєток він там мав, куди до Чикаленка навідувалися десятки видатних осіб того часу. І отримуємо… 

Даруйте на слові, - фігу з маком. Позаяк у статті про Кононівку, ані слова не обмовлено про цю знамениту індивідуальність, якою без сумніву був Євген Чикаленко. Наче й не було його ніколи в тих краях. Зате, от дивина, погляньте, будь ласка, що написано в Вікіпедії про Кононівку:
«…У 1908 році тут проживав Михайло Коцюбинський. Потім написав новелу «Intermezzo», присвятивши її кононівським полям» . 
 
Як це ж трапляється таке унікальне диво, друзі? Жив відомий український письменник Коцюбинський аж у Чернігові, підкреслю, далеко по той бік Києва від Драбівщини, Черкащини, і, як бачимо, чомусь зненацька приїхав у Кононівку, пішов у тутешні поля, між високі хліба, щоб описати їхню неповторну красу. Звідки він тут узявся, до кого приїхав, де мешкав? - про це, даруйте, ні слова не сказано. Наче з аероплана, якщо був вже такий тоді, випав наш дорогий письменник, чи чорти його сюди на рогах занесли. І запитати б того, хто сотворив цю географічну причуду, як він, пан Коцюбинський, міг визначити, що лани тут, ліси, яри та крутосхили, довкруги Кононівки, найкращі в Україні? Звідки він про це здогадався, і чому не майнув дорогий та милий наш Михайло Михайлович десь, до прикладу, на славне Поділля, яке, звісно ж, значно краще знав, бо там у юності на Вінниччині, у моїй рідній Шаргородщині, до речі, у селі Лопатинці, вчителював? Чого приїхав саме аж у не близьку Кононівку, де і до районного центру від цього села всі 27 км?  Це ж не по асфальтовій трасі їхати сучасним авто...
 
Спробую пояснити логічно цю придибенцію. Просто, думаю, статтю про Кононівку для інтернет-енциклопедії готувала якась ворожа всім нам комуністична особа. Бо як же ж могла вона написати, що в Кононівці на початку минулого століття, на пору візиту Коцюбинського в село, мешкав удатний і всім відомий поміщик Євген Чикаленко, котрий насправді мав найкращі поля і луки, і не лише в ближній та дальній окрузі, що отримував він найвищі в Україні врожаї зернових і технічних культур, що був справжнім центром всього демократичного україномовного світу в Києві. Вийшло начебто так по життю, що саме кононівський сільський буржуй, з яким водив тісну дружбу і Михайло Коцюбинський, фактично готував до наступних драматичних подій золоту українську еліту, котра невдовзі стала на чолі Української Народної Республіки. І це, хоч як не скривай, все одно вилізло шилом із мішка… Ну, хоч би з цієї моєї скромної, про не коронованого Гетьмана України, статті... 
 
Більше того. Той, хто прочитає багато разів згадувані тут мною «Спогади…» Євгена Харламовича, на їхніх зворушливих сторінках зустріне розповіді про те, що до пана Чикаленка в ту ж таки Кононівку неодноразово приїздили: Борис Грінченко і його дружина Марія, (їхня дочка Анастасія якось там провела всеньке літо!). Що з Петербурга до нашого героя навідувався відомий громадський діяч того часу Олександр Русов, знаменитий столичний лікар Яркевич. Бували тут редактор «Киевской старины» Володимир Науменко, «Громадської думки» і «Ради» - Ф. Матушевський. Приїздив у справах славетний історик Дмитро Дорошенко, незхрівнянний поет Олександр Олесь і ще багато-багато відомих людей того часу. Хіба це не факти для Вікіпедії, які потрібно занести до розряду слави степового села Черкащини? Нехай про це знають нинішні нечисленні жителі Кононівки. Гордяться цим.

Тепер скажіть, будь ласка, добрі люди, чи ж може знати український народ будь-що реальне про особу Євгена  Чикаленка, якщо фактично скриваються від нього  (свідомо чи через байдужість - одразу й не скажу) навіть такі елементарні речі, деталі з його життя, діяльності? І хто буде розповідати цю правду, доносити її до людей, якщо цих фактів про знаменитого мецената, думаю, не знають нинішні чиновники ні в Міністерстві культури, ні в службі прем’єр-міністра України, котрий опікується проблемами культури, преси, освіти, тим паче, в адміністрації глави держави? Ось якби претендуючи на свої пости ці люди складали іспити на глибоке знання історії України, наших героїв. Хоча, напевне, за своїми функціональними обовязками вони мали б цікавитися подібними речами. Впливати на те, щоб фігури рівня Є. Чикаленка не замовчувалися, не затінялися, займали своє достойне місце в ряду слави тих, хто найбільше зробив для незалежності України, утвердження і поширення української мови в наших краях. 
 
Тому активісти з групи ентузіастів під проводом Юрія Гнаткевича, які боряться за присвоєння вулиці і станції метро у Києві імені Євгена Чикаленка, повинні, як мені думається, віднаходити такі ляпи й проколи влади, на котрі я щойно вказав,сміливо підіймати їх на щит гласності, а ще засукавши рукава готувати нові й нові розповіді у ЗМІ і в різних довідкових проспектах, брошурах про людину, яка, напевне ж, повинна обов’язково стати кумиром усіх толкових українців. А статтю про село Кононівку, і те, чого й до кого все-таки туди приїздив М. Коцюбинський, до Вікіпедії напишу я. Ось зараз буквально починаю її готувати…

17.07.2017 р.   

Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Точка зрения редакции портала ЛІГА.net и Информационного агентства "ЛІГАБізнесІнформ" может не совпадать с точкой зрения авторов блогов и комментариев к ним. Редакция портала не отвечает за достоверность таких материалов, а портал выполняет исключительно роль носителя
Популярные теги
Iryna Berezhna PR адвокат Адвокат Морозов адвокатура азаров Александр Прогнимак АТО банк банки банкротство бизнес бізнес будущее украины бюджет БЮТ валюта Васильев ввп Верховна Рада верховная рада вибори війна влада власть война выборы газ Геннадий Балашов Гонтарева государство гривна Гройсман гроші ГФС демократия деньги депозит депозиты децентралізація доллар Донбас Донбасс доходы ДТП ДФС евроинтеграция евромайдан Европа економіка ЕС євромайдан ЄС жизнь ЖКГ жкх закон законодательство законопроект зарплата Земля инвестиции инвестиции в экономику Интернет ипотека Ирина Бережная Ігор Ткачук Ірина Бережна Кабмин кадры карьера киев Київ Китай Кличко Кодекс законів про працю України конституция Конституція Конституція України коррупция корупція кредит кредиты кризис Крим Крым культура курс люстрация люстрація майдан маркетинг маркетинг юридических услуг МВФ менеджмент налоги налоги украина налоговые споры Налоговый кодекс народ НАТО наука нафтогаз НБУ НДС недвижимость Николай Гольбин образование общество Одесса Олександр Горобець оппозиция отмена налогов охрименко Павло Петренко парламент партия регионов персонал податки податкові спори политика политтехнологии політика порошенко правительство право право на працю працедавець працівник президент Прогнимак прогноз Программа социально-экономического развития Украины прокуратура психология денег психология успеха публічний аудит путин Путін работа революция режим Януковича рейдерство реклама рекрутинг Реформа реформи реформы росія Россия Руслан Сольвар рынки свобода СМИ соціально-економічні права строительство студент суд судебная практика судова практика судова реформа судовий захист США таможня тарифи тарифы Тигипко Тимошенко Ткачук трудовий договір трудовий договір. трудові відносини УКБС Украина украина будущее україна Укрпочта Укрпошта управление уровень жизни людей Уряд финансы экология экономика Экономика Украины эксперт по миграции Экспорт энергетика юрист Ющенко янукович Яценюк