Журба Білої Криниці

2008 року я готував до випуску свою нову книжку «Родинна колиска – Джурин». (Її електронну версію можна прочитати тут - http://www.ozarinci1.narod.ru/download/dzhurynb.pdf). Це, як мені здається, склалася захоплююча історико-художня есея про Поділля, козацький край, про моє рідне село Джурин на Вінниччині (не плутати з Джурином побіля Чорткова Тернопільської області), на місці древньої фортеці Чурилів, про яку розповідають древні літописи, про людей – моїх добрих і щирих друзів, а також  потомків земляків. У тій оповіді важливе місце займав період окупації Другої світової війни. Я тій фазі життя односельців приділив особливу увагу добре знаючи, що читачі-українці вкрай мало знають історію такого дивного територіального утворення того історичного періоду як Трансністрія. Так дивно називався край Вінниччини на теренах поміж річками Південний Буг (іноді пишуть – Бог) і Дністер, а також Одещини – загалом 40 тисяч квадратних кільметрів площі. Цей шмат землі з населенням майже два мільйони громадян гітлерівська Німеччина віддала на розтерзання Румунії, як плату за участь Бухареста у світовій бойні на стороні Адольфа Гітлера. Мій рідний Джурин входив якраз до цієї окупаційної зони зі своїми законами й порядками, своєю валютою і командно-розпорядчою системою, яка управлялася з губернаторства в Одесі, і, зрозуміло, ж кондукетором Королівської Румунії маршалом Йоном Антонеску в Бухаресті – адептом гітлеризму.

Досліджуючи той унікальний період історії України, я ненароком зіштовхнувся з таким диким фактом, котрий стався напередодні фашистської окупації – масовим і жорстоким розстрілом румунських селян, які після окупації СРСР Буковини, вирішили покинути «соціалістичний рай» Йосипа Сталіна і повернутися до Румунії. Випадок в радянській історіографії, як унікальний, так і секретний, позаяк до 1991 року про нього ніде публічно не згадувалося, а потім усяко замовчувалося. Аж до останнього часу, до речі. Трагедія ж ця розігралася 1 квітня 1941 року, себто, ще до нападу Німеччини і її союзників на країну рад.

Ще тоді, 2008 року, я дізнався про особливі події на радянсько-румунському кордоні, котрі передували кровопролиттю. Частина населених пунктів королівської Румунії, в результаті зговору Сталіна й Гітлера 1940 року і Північна Буковина опинилася в складі СРСР. Відтак, у селах Глибочицького району новоутвореної Чернівеської області України були створені особливі прикордонні комендатури, які наставляли колишніх румунів на життя за соціалістичними законами, поклоніння московським вождям-правителям. Для більшості селян-румунів це було вкрай неприйнятним, сприймалося в штики. До весни  1941-го антирадянські настрої  в силовим методом приторочених до Радянського Союзу населених пунктах Північної Буковини вподовж річки Сірет  досягли свого апогею. Тим паче, що тієї пори з`явилися й дивні агітатори, котрі переконували людей у тому, що потрібно об`єднуватись і гуртом вирушати через кордон до свого народу, до своїх людей. Вони стверджували, що саме 1-го квітня 1941 року радянсько-румунський кордон буде відкритий і потрібно встигнути скористатися цим переходом…

Начебто цю втечу додому освятив Румунський патріархат у Бухаресті, тому вельми активними були й місцеві попи.

1 квітня 1941 року з самого ранку в селах понад Сіретом стали формуватися колони тих, хто вирішив назавжди покинути СРСР і повернутися в лоно румунської держави. Попереду ставали люди з церковними хоругвами, з хрестами, дехто наперед виставляв сім`ї з малолітніми дітьми: мовляв, прикордонники не посміють стріляти в малечу, батьків з дітьми

Тим часом по спецзв`язку ВЧ у Київ уже доповіли: народ збирається пробиватися штурмом через державний кордон. Як бути?

Новину донесли перешому секретарю ЦК компартії України Микиті Хрущову. Кажуть, що в цей час він із помічниками обговорював питання, як будуть українські керівники вітати свого керманича з черговоим, 47-мим днем народження, котрий припадав на перші дні квітня, кого запрошувати до святкового столу на дачу. Микита, який іще мав окремі рідкі волосини на голові, старанно розчесав їх гребінцем, а тоді знічев`я махнув рукою: «Нехай владнують конфлікт прикордонники…» Через півгодини Хрущова знову потривожили з Буковини: тисячі людей з різних сіл прямують колонами до румунського кордону. Ситуацію бажано доповісти товаришу Сталіну. Нехай віддасть якусь команду.

Справді, без вождя народів тут уже обійтися не можна було, і Микита кинувся набирати першу прийомну Кремля. Зв`язався з беззмінним керівником Першого особливого сектору ЦК, правою рукою Сталіна, голомозим Поскрєбишевим.  Хрущов почав плакатись перед помічником вождя, що ось не може без поради прийняти правильного рішення – що робити на кордоні: народ іде на кулемети…

Генерал-лакей уважно вислухав українського правителя і наказав очікувати. Відповіді не було дуже довго.  Микита буквально бив копистами, замало не навприсядки бігав довкруги столу з трубкою у руках пританцьовуючи, не витримуючи неймовірного тиску сечового міхура, але й відлучитися боявся: Сталін за неповагу міг би згноїти. Нарешті картавий грузин не привітавшись, образливо кинув у трубку: «Нікіта! Нє учісь прятаться за мою спіну. Ті там поставлєн руководіть і отвєчать за всьо самостоятєльно, потому сам і принімай рєшєніє…» Вождь кинув трубку…

Маленький карапузик, обпісюючись на ходу, помчав до вбиральні. Звідти він уже вийшов рішучий і невблаганний. Підняв трубку і передав розпорядження прикордонникам: «Ні за яких обставин не допустити перехід кордону протестуючими. Якщо буде необхідність – рішуче застосувати зброю…»

Так, 1 квітня 1941 року стало найкривавішим днем на радянсько-румунському кордоні. Тисячі людей, в тому числі і з малими дітьми на руках, наблизившись до прикордонного шлагбауму, відтіснили, розсіяли прикордонників і ринулися вперед до смугової полоси, по них дрібно і беззупинно ударили замасковані кулемети. Сотні трупів встелили землю. Ще більше людей було поранено…

Ще тоді, 2009 року, бо книжка моя про Джурин вийшла у грудні 2008-го, я звернувся з листом до голови Прикордонної служби України з проханням надати мені архівні матеріали щодо подій біля села Біла Криниця Глибочицького району Буковини у квітні 1941-го року. Здогадайтесь, яку отримав відповідь. Ось вона. Пише прес-секретар Прикордонної служби: «За дорученням голови Прикордонної служби України пана Литвина М.М. повідомляю Вам, що в нашому відомстві ніяких матеріалів із згадуваних Вами подій не має. Радимо Вам з даної теми звернутися до відповідних органів Російської Федерації…»

Оце поворот.

Наступний мій чолобитний лист полетів у Чернівці, до керівництва обласного державного архіву. І хоч це був час, коли Верховна Рада України тільки благословила новий закон про публічну інформацію, всі державні органи були налаштовані на те, щоб нібито допомагати журналістам і письменникам розв`язувати подібні ребуси, довелося проявити неабияку наполегливість і за місяців три я нарешті отримав відповідь з Буковни в… один абзац. Мовляв, справді, 1 квітня 1941-го радянські прикордонники силою зброї недопустили масовий перехід кордону у бік Румунії, в результаті інциденту були загиблі і поранені. Кількість жертв не встановлена, але постраждали переважно мешканці сіл Глибочицього району. Далі йшли назви сіл, мешканці яких постраждали…

Зробив я запит і до Архіву Служби безпеки України. Уже були часи правління В. Януковича. Керівниця цього закладу мені досить швидко зателефонувала і повідомила таке. Мовляв, вона написати мені цього офіційно не може, не має права, а ось так – безпосередньо у саме вухо, повідомляє, що скористатися подібними матеріалами мені не вдасться, напевне, ніколи, бо вони суворо заскречені. «Пишіть у Москву, можливо, вони вам щось і надішлють, ми, на жаль, не можемо…»

Я належу до того десятку людей, кого заборона лише стимулює до активізації пошуків. У Чернівцях я знайшов своїх давніх друзів, які готові разом зі мною провести своєрідну експедицію по селах, родинах людей, які втратили своїх рідних під час драматичних подій 1 квітня 1941 року. Тим паче, що нарешті активізувалася робота на Буковині. Кілька років тому на місці розстрілу румунських селян в урочищі Варниця поблизу села Біла Криниця, (це за два кілометри від лінії сучасного україно-румунського кордону), встановили пам’ятний знак загиблим. 1 квітня щороку тут відправляють панахиду, у якій беруть участь представники Генерального консульства Румунії в Чернівцях, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівники румунських національно-культурних товариств, місцеві мешканці, родичі загиблих із сусідньої Румунії.

Я хочу зібрати матеріали для того, щоб написати невеличку книжечку про ті жахливі події.

Одне слово, панове, знайте, що 1 квітня не тільки веселий день, зітканий із жартів, веселощів, розиграшів, а й значима сумна дата в історії України. На жаль… Даруйте, що приніс саме таку невеселу новину…