Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
20.03.2017 12:43

Чотири роки після снігового колапса

Хто і як переживав природну аномалію.

 

КОЛИ Є ЩО СКАЗАТИ ЧИТАЧУ...

Навряд чи хтось із вас, друзі, згадав, що сьогодні виповнилось рівно чотири роки тому, як на Київ, на Україну обрушився неповторний у свої стихійній силі сніговий циклон, рівного якому не спостерігалося впродовж останніх століть . Я б теж, мабуть, забув би про все це, віднісши його до мало значущих подробись життя, якби не одна деталь. Саме того світанку, коли начебто проламалося небо і звідти безперервно Господь Бог мовбито вичищав величезні кучугури білої, мокрої вати, котра величезними заметами, ціликами вкладалася на кожному квадратному метрі землі, я вилітав на два тижні до Сполучених Штатів Америки. І це була величезна подія в моєму тепер спокійному житті рядового армії пенсіонерів.  

Авто, яке мене доставляло в аеропорт Бориспіль, уже з труднощами пробилося до летовища, хоча там на трасі надтужно трудилася без перерви ціла герелиця повносилих снігоочищувачів. Було зрозуміло, що якби ми не завчасно виїхали майже за годину до увечері обумовленого часу, плакала б моя Америка, як сніг під очисниками підігрітого вітрового скла автомобіля.

Сніговий крах, як пояснила вродлива, південноафриканського походження бортпровідниця лайнера компанії «Люфтганзе», під український переклад, перетворила літак на велетенський мармуровий айсберг, і тому перш, ніж вийти на злітну смугу, яка поволі перетворювалася очищувачами на довжелезний Суецький канал на київській землі, наш реактивник належало звільнити від кліматичного оповивала. Літак стали активно поливати певними антиморозними і протисніговими реагентами, і це відтягнуло час зльоту замало не на годину.  

А в німецькому Франкфурті була звичайно весняна погода, без катаклізмів. Сотні літаків у різні кінці світу відлітали точно за графіком, звично метушилися тисячі пасажирів: хто відправлявся в рейс, хто щойно прибув до повітряних воріт Європи, треті терпляче очікували своїх лайнерів. Але в цьому неймовірному велелюдді я примудрився ніс-у-ніс зіштовхнувся з шаховим чемпіоном світу і відомим московітським опозиціонером Гаррі Каспаровим: хотів було навіть привітатись, обмовитись кількома реченнями, що називається, на ходу, але поки роздумував, як це зробити, він байдуже пройшов мимо. Попереду був десятигодинний переліт на берег  Тихого океану.

Каліфорнія мене зустріла теплим, радісним сонцем. Люди ходили в тенісках. Не вірилося, що ми нещодавно виривалися з неймовірної заметілі, грандіозних снігових кучугур. Тут же зеленіла трава, стояли в квітах дерева. Поруч був океан. Під берегом на величезних дерев’яних лежаках вигрівали могутні тіла морські каліфорнійські леви, постійно рикаючи і б’ючись за місця біля самок. Бігали тисячі лискучих, різноколірних авто, поважно курсували з відкритими дахами двоповерхові розцяцьковані автобуси, заповнені веселими пасажирами… Я одразу пізнав горбисті вулиці з американських бойовиків… Це була жива казка…

Куди б не відправляючись у подорож, я завжди вожу з собою ноутбук. Насамперед, як засіб кількох видів комунікації. А тут мене відговорили. Мовляв, житимеш у готелі, а там завжди є безкоштовний комп’ютер: навіщо так далеко з собою везти зайві речі. Вже першої години перебування на американському континенті я страшенно пожалкував за тим, що послухався поганої для мене поради. Що за журналіст, письменник без електронного записника у мандрівці? Справді, в готелі комп’ютер для користування відвідувачів є, їх навіть аж два стояли на першому поверсі, неподалік від адміністраторів, але іноді за місцем для роботи влаштовувалася черга, і належало підкорятися її умовам. Ще більша проблема – на готельних комп’ютерах  відсутні українські та російські набори шрифтів: стоять шрифти англійський, німецький, італійський, португальський, навіть польський, здається, а ось тих, які мені потрібні – катма.

Тим паче, що я тут же скайпом зв’язався з домом, мені розповіли про справжню снігову катастрофу у Києві, показали з вікна висотки  нашу вулицю, де посередині траси стояли як білі привиди присипані снігом  автобуси, тролейбуси і навіть покинуті водіями авто. Все виглядало неймовірним, наче видовища з картини жахів.

Тут я підходжу до головного  в суті своєї розповіді, до уточнення поняття індивідуума, яким є насправді справдешній професійний журналіст, слуга інформації, новини. Я, звичайно ж, став, перетворився у такого за пів віку чесного, безперервного служіння Богові вістки, погудки, реляції, повідомлення. Одне слово, новині.

Того часу я активно друкувався в ряді українських Інтернет видань, а також вів блог на ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы». Звичайно ж, я нічого нового про снігопад не міг сказати київським читачам, а ось московітам. У мене, що називається, аж руки засвербіли створити хвилюючу розповідь про побачене, почуте, пережите. Але як зе зробити, коли комп’ютер не налаштований на московітську клавіатуру?

Через годину по прильоту і влаштування до готелю каліфорнійського міста, я сумно тер лоба перед американським комп’ютером, не знаючи, як вийти з дивної ситуації. Саме цієї хвилини, хтось тихенько торкнувся мого плеча. Оглянувся і побачив перед собою… спортсмена. Переді мною стояв чоловік: на ньому біла теніска, спортивні шорти, білі носочки, красиві сучасні кросівки. В руках дві ракетниці, тенісний м’ячик.

-Пішли поглуяємо в теніс, тут є тенісний корт готелю. Безкоштовний для постояльців, я вияснив, - звернувся він до мене.

Це був знайомий київський дипломат. Ми поспіль летіли в літаку. Виявляється, що поселилися і в одному готелі… Хоч одна рідна душа, зрадів я…

Для мене ця пропозиція була все одно, що піти напитися віскі, тоді, коли я вже двадцять літ не вживаю спиртного. Та й великий теніс для мене, чесно кажучи, щось мало зрозуміле, туманне. Не кажучи вже, про відсутність належної одяганки для виступу в ролі хоч якогось суперника панові спортсменту.  Я почав йому розповідати про свою проблему. Мовляв, конче потрібно написати текст, хоч би російською, а тут шрифти подібні не виставлені. Чи не вміє він це вчинити? У відповідь – заперечне похитування головою. У мене склалося враження, що він у комп`ютерній справі, як я на великому тенісному корті...

-Вам потрібно знайти програміста, чи бодай доку в комп’ютерній техніці…

-Як, коли англійською я не володію? - скрушно скривився я.

Дипломат відправився на корт одинаком.

Але професійний поклик був такий настирливий, що я вирішую все-таки готувати текст. Відкриваю ряд російськомовних статей і звідти по слову-два, по букві починаю способом копіювання буквально мурувати нові слова, фрази, розділові знаки у Ворді, відповідно до того, як стаття склалася в моїй уяві. За години півтори-дві я витворив кореспонденцію з засніженого Києва. Коротку, але вельми живу, цікаву розповідь про кліматичну аномалію. Тим паче, що до того часу на Інтернет ресурсі «ЕХА…» ніхто ні слова не сказав про снігову катастрофу у Києві. У Каліфорнії вечоріло, в столиці України, у Москві був ранок. До того ж, якщо не помиляюся, навіть іще й суботи чи то неділі.

Через якийсь час вичитавши матеріал, внісши туди ряд смакових правок, я його відправив до редакції. Ще за десяток-другий хвилин стаття вийшла в розділі «Блоги», і весь світ прочитав про моє бачення кліматичного колапсу в Україні. І жодна душа по сьогодні і не здогадувалася, що стаття про київські події в такий дивний спосіб була написана - "змурована" в США…

Подібне в журналістиці трапляється, панове… Еге ж, коли є що сказати читачу…  

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]