Роман написати і пісню заспівати...

  7 грудня великий день у шанувальників літературної творчості Вінниччини: вісімдесят літ виповнилося головному краснописцю регіону Миколі Рябому. Чоловікові, який випродукував за своє життя понад сорок романів і повістей, книг оповідань і новел, перекладів з інших мов. Людині, яка не упускає жодної доби, аби не створити десяток високохудожніх сторінок текстів для нових і нових книжок.

Усе почалося предосить несподівано. Хлопчиною із села Чоботарка (згодом його перейменували в Заболотне, на честь знаменитого односельця мікробіолога Данила Заболотного) на Вінниччині, він приїхав навчатися до Київського гірничого технікуму. Звідти Миколу з дипломом випускника направили на роботу до Вінницьких вапнякових кар’єрів, котрі якраз розгорталися на території мого рідного села Джурин. Тут він зустрів і свою долю, чарівну Ніну з Йосипенок, що під Немировом, випускницю медичного училища, котру також направили на роботу до цього ж віддаленого райцентру.  А після весілля в молодих скоїлася така ось придибенція. У дружини в черевику виткнувся кінчастий цвях. Микола вхопив черевичка і побіг до чоботаря. Той щось там постукав молотком, і повернув взуванку за троячку.  А за добу-другу той же цвях боляче поранив ногу…

Микола розсердився. Сам усе починив, але ще й написав їдючу замітку до районної газети. Зайшов до редакції. Там почитали, покрутили написане перед фізіономіями  газетярів, і запитали: «А ви, юначе, оповідань, бува, не пишете? Бо з фейлетоном справилися блискуче…»

Так починалася його газетна робота. Ще в кінці шістдесятих Микола Рябий видає свою першу книгу новел та оповідань «Тост за невпольованого оленя» з переднім словом класика української літератури Михайла Стельмаха.  Благословення метра справдилися: народився неординарний письменник, вельми уважний до слова, до образу своїх героїв. Зі своєю, оригінальною системою мислення, оцінок і суджень. Де Микола Олександрович бере лицарів до своїх творів, можна зрозуміти з одного примітного випадку.

Якось він чергував свіжоголовим у газеті «Вінницька правда», таким у редакціях називають тих, хто останнім вичитує полоси перед виходом чергового номера видання у світ.  На одній з полос притулилася невеличка замітка про те, що у якомусь там колгоспі механізатор встановив рекорд області з оранки грунту: такою примітивною була радянська журналістика. Але письменника вразило не те, Що сталося в полі, а саме прізвище того чоловіка - Земледух.

«Я наче аж підстрибнув тоді перед газетною гранкою, - якось розповідав мені Микола Олександрович. – Я зрозумів, що нарешті знайшов свого головного героя… Земледух. Це як лейтенант Орлюк в Олександра Довженка…»

Микола Рябий із числа тих талановитих митців, котрому за сигнал для створення літературного шедевра достатньо і одного-єдиного слова, як поштовху, як сигналу для творчості. Для створення на основі його цілого дивовижного світу літературних героїв. Повернувшись з редакції після чергування додому, Микола Олександрович сідає за роман «Земледухи». Згодом прочитавши цей твір, незабутній Олесь Гончар напише про нього надзвичайно теплі відгуки.  Нині письменник Рябий створив  на цій основі цілий цикл епічних творів з серії «Земледухи». А все почалося з одного-єдиного слова.

Рябий – великий патріот. Він першим в українській літературі описав подвиг київських студентів під Крутами. Його роман під претензійною назвою «Ще не вмерла Україна» з’явився на сторінках одного з журналів ще до проголошення Незалежності України, звичайно ж, з рядом купюр, зроблених невблаганними цензорами.  Тільки 1994 року роман вийшов окремим виданням у повному обсязі.

 Серед його творів, на мій погляд, найбільшу цінність складає упорядкований М. Рябим подорожній щоденник Павла Халебського «Україна — земля козаків». Це хвилююча, історична розповідь про подорож «православного патріарха Антиохійського і Всього Сходу Макарія ІІІ з Халебо до Московії й на зворотному шляху через  Русь-Україну за урядування христолюбивого й хороброго гетьмана Богдана Хмельницького.

Взагалі ж бо, історична тематика в творчості відомого українського письменника займає особливе значення. Останні його дослідження стосуються образів Богдана Хмельницького, Івана Сірка. Нинішнього року вийшла допрацьована книга про образ відомого українського мікробіолога і епідиміолога, третього президента української академії наук,  односельчанина Миколи Рябого - Данила Заболотного «Чутки про смерть перебільшено». Ще на зорі своєї творчості, Микола Олександрович у співавторстві написав книгу «Облава на «озброєного вовка». Феноменальну документальну повість про знаменитий об’єкт «Вервольф» під Вінницею. Книга стала справжнім бесселером про ставку Гітлера під Вінницею. Не так давно, з додаванням нових даних, вийшло новий варіант цього твору під назвою «Вервольф. Хроніка «озброєних вовків».

З історичної тематики – ще 1993 року видано повість «33-ий. Маленька повість про великий голодомор».

Із величезного списку творів, написаних письменником, мені, чесно кажучи, найбільше до душі його лірична повість «Золота колиска». Це своєрідна антологія української народної пісні, пісень січових стрільців. Пан Микола навдивовижу гарно співає і знає просто таки масу музичних творів, текстів і наспівів. Виявилося, окрім того, у нього є ще й чимало, подеколи справді дивовижних історій довкола них.

Цими днями телефоную до рідного села. Там мешкає мій двоюрідний брат Василь Євдокимович Сайчук. Людина, яка, мабуть, прочитала на Вінниччині найбільше книжок. Він їх буквально поїдає…

Справляюся про справи. Розповідає. У них нещодавно культпрацівники почистили бібліотеку, викинули на смітник практично всю колишню класику. Поставили в фонд дещо з сучасних видань.

-Знаєш, - каже, - я його, цього нинішнього, модерного читати просто не можу. Якась не зрозуміла, не українська літературна мова, якісь дивні, здебільшого наче з божевільні позичені образи, багато різноманітної містики… Я цього пережувати не можу. А в тебе немає роману Миколи Рябого «Берег»? – враз запитує Василь Євдокимович. – Я б хотів його перечитати. Мені колись він надзвичайно сподобався. І в мене був, але десь не стало…

Роман «Берег» Миколи Рябого вийшов друком 1974 року. Це твір про героїв епічної Сад-гори, які лупають скалу, працюючи в трудовому колективі. Колись я, трудячись в районній газеті, в нашому Джуринському шахтоуправлінні влаштував читацьку конференцію письменника Рябого за участі  робітників кар’єру, навіть членів робітничої зміни, яку він очолював в ролі майстра, саме ці люди з Лисої гори стали прообразами героїв художнього твору. В художній Сад-горі всі вгадували Лису гору, з надр якої люди видобували вапняк-ракушняк. А мій брат, прочитавши роман тоді, удостоєний, до речі, однієї з престижних республіканських премій, захотів його перечитати нині, через сорок з лишком років. Так майстерно був він сколочений його твір, затесаний під людське життя. Помінялися формації життя суспільства, а роман, бачите, не забувся. Хіба ж це не найвище визнання для письменника, якщо його твори читачі пам’ятають десятиліттями, шукають їх для повторного прочитання й до тепер?

Привітайте і ви поспіль зі мною, друзі, талановитого Миколу Рябого з його славним ювілеєм! Нехай йому здоровиться і пишеться в новому десятилітті!  

***

Напередодні свого ювілею, Микола Рябий побував із виступами в університетах Вінниці. Особливо хвилюючими були гостини у студентів-медиків, позаяк Микола Олександрович багато розповідав їм про свого односельчанина, всесвітньо відомого епідеміолога Данила Заболотного. Закінчилося все піснями. Спершу вищебечували хлопці і дівчата, а потім за це майстерно взявся письменник. Він, щоб було зрозуміло, знає просто таки тисячі народних співанок і дум. Має унікальний слух і голос. Нікого не залишить байдужим після свого співу. Дві перших його співаночки акапельно були з репертуару родини Заболотного:

Перша з них: «Чогось мені сумно, чогось мені дивно. а вже третій вечір милого не видно…»

Друга: «Ой ти горо крем’яная, - лупайся, а ти дівчино, кого любиш, – признайся