Два Арсени, пастор і Жмеринська європейська стратегія

Напередодні Нового 2016 року у Клембівці Ямпільського району Вінниччини похоронили народного художника, лауреата Шевченківської премії імені Тараса Шевченка за 2009 рік Віктора Наконечного .  Проводи в останню путь знаменитого маляра, до майстерні якого місцеві чиновники десятиліттями пишно звозили всіх президентів і високих осіб з Києва і з-за кордону, були навдивовижу скромними: не зважаючи  на загалом творче багатство Віктора Андрійовича  – по світу розбрелося кілька тисяч його шикарних картин. Він вважався одним з учнів знаменитої Катерини Білокур, яку шанував навіть Пікасо. Тепер він разом зі своєю сім’єю входив до третини українців, яких так неймовірно любить Арсеній Яценюк: він отримував урядові дотації, як людина, що залишилася за меже об бідності. Себто, жив лауреат Державної премії  фактично напівголодний. Ті ж, що залишилися малярні роботи він нізащо не хотів продавати: вони були для нього дорогі, мовби рідні діти. Рятуючи ситуацію, його дружина, і про це не гріх сказати, оскільки в районі про подібне відомо чи не всім, варила з буряків самогон й продавала оковиту на ринку. Щоб заробити гроші на хліб та молоко.

Так ось, на похорони лауреата найвищої державної нагороди України, можливо, єдиного, хто мешкає з таких у селі, не приїхав ніхто зі столиці, а з Вінниці навідався лише начальник обласного управління культури. Одначе він прибув на жалобну оказію швидше не як чиновник, а як давній друг покійного.

За дивним збігом обставин, у ті ж передноворічні дні у Вінниці проводжали в останню путь начальника міської міліції чи вже навіть поліції. Попрощатися з ним до обласного центру з ескортом прилетів сам голова Верховної Ради України пан Гройсман. Обласні телевізійні канали вели прямий репортаж з тієї жалобної церемонії. Спікер парламенту на всю область клявся, що ніколи не забуде покійного.

Ніскільки не протиставляючи небіжчиків, прости мене Господи за те, що, можливо, хтось подумав саме так, варто все-таки сказати, що в державі нашій точно все поставлено з ніг на голову. Талант, як самородок за всіх часів і народів, у зв’язку з навальним наступом грошей, неймовірною погонею багатьох за багатством, постами у владі, не завжди оцінюється по-достоїнству. Ви бодай раз чули останнім часом телепередачу про кращі нові твори української літератури, витвори мистецтва, про спектакль? 

Головне ж у цих двох історіях, з яких починаються мої замітки, та, що у Вінниці почившого начальника правоохоронців похоронили за державний кошт під оркестри і салюти,    з обідом на багато персон,  а геніального сільського умільця, незрівняного майстра малярства, лауреата Національної Шевченківської премії - на мізерні копійки від алкашів, які зібрала дружина. Держава сором'язливо відвернулася від свого талановитого майстра народно-прикладного мистецтва. Так хто їй дорожчий і ближчий? Кого нинішня Україна більше цінить, скажіть?

А скільки разів, скажіть, ви вже чули про необхідність підвищення заробітної плати для поліцейських? Це вже просто набило оскому. Подібно до того, як незворушної недільної днини свердлом у стінку з сусідньої квартири, повсякчас стрекоче нав’язлива ідея, що тим, хто бореться з корупцією треба платити космічну заробітну плату, аби вони не брали хабарів. Стільки, як отримує, наприклад, голова Національного антикорупційного бюро – сімдесят тисяч гривень щомісяця. Або ще краще, нарівні з начальником поліції України, як її там звуть-величають, аж надто складно запам’ятати – зате 98 тисяч гривень у кінці місяця видай у маленьку долоню з державної казни. Головна захисниця всіх українців! Ви відчули себе безпечніше з її приходом? Після того, як «коп» на вулиці став заробляти вісім тисяч гривень?  

А ще, пригадуєте, навесні чи на початку минулого літа А. Яценюк картинно, під телекамери на засіданні Кабміну, розпорядився групі слідчих МВС у тридцять осіб, до яких він чомусь проявив особливу приязнь і любов,  персонально підвищити заробітну плату до тридцяти тисяч гривень на місяць. Щоб жили і нинішньої важкої пори ні в чому ні собі, ні власним сім’ям не відмовляючи. Це, підкреслю, тоді, коли мінімальні пенсії і зарплати громадян ледве-ледве перевищили рубіж у тисячу грн. Мільйони людей в Україні, і ця кількість катастрофічно зростає, стають жебраками.

Можливо,  вже й пора б поцікавитись, а які результати роботи за півроку діяльності у цієї дивної групи «30 по 30». Скільки і яких вона розслідувала кримінальних справ, передала до суду, скільки коштів повернула до державного бюджету? Чи подібна акція, як мене переконували знаючі люди, насправді створювалася лише для того, щоб добряче пополохати сміливця і відчайдушну людину, колишнього голову Держаної фінансової інспекції України Миколу Гордієнка. І відбірні слідчі МВС вже спустили під лід представлені ним громадськості і народним депутатам у парламенті акти державних (!) перевірок, які чітко й однозначно указували на те, що А. Яценюк, його буковинські однокласники, університетські друзі, бізнесові знайомі, котрі були розсаджені ним на найбільш «хлібні» пости в структурах виконавчої влади, після банди Януковича, ще нахабніше за донецьких зайнялися корупцією у мільярдних масштабах. Невже справи ці вже всі розвалені? За державні, підкреслю, гроші. Тільки де ж, сам порушник спокою Микола Гордієнко? Це моє питання адресується особисто А. Яценюку, до його дивного дружка А. Авакова, які всі оборудки вирішують поспіль?

Тепер уже чітко стало видно, як розподілилися  поміж керівниками держави силові структури.  П. Порошенко предметно опікується СБУ і Генеральною прокуратурою. Навіть швидше б сказати персонально генпрокурором В. Шокіним. Щоб, борони Боже, з його голови не впала жодна луска. Щоправда, ніяк не можу збагнути для чого Петрові Олексійовичу ця дивна заморока. За що він зазнає таких колосальних репутаційних втрат, у тому числі і з боку керівництва США, оберігаючи на цьому посту професійного мамонта, котрі вже, як відомо, давно вимерли як рід? Можливо, справа в якійсь особливій таємниці?

Троє плеканців Ю. Тимошенко -  А. Аваков, О. Турчинов і А. Яценюк глибоко осідлали МВС. Перетворили його у персональну вотчину. Не зважаючи навіть на те, що відомство навряд чи стане геройським для народу, оскільки саме його люди найбільше нашкодили, з метою, аби вибілити убивць Майдану, перетворити їх у примар. Крім того, знаменитій трійці дешевих піарників всучили, казати б, буквально приторочили до сідла двох грузинських дівчаток, які, коли вони хочуть залишитися далі у вищих структурах влади, з часом належить проколоти шар, на якому літають під небесами два Арсени й пастор.

Тим часом Володимир Гройсман міцно утримується за одного лише міцного подільського чуба. Він начебто головний реформатор місцевого самоврядування в усій Україні, але навчений споживати лише кашерні продукти, вірить, як мені видається, виключно своїм рідним поварам. Себто, вінницьким. І йому поки що не потрібно ні окремого війська, ні всього місцевого самоврядування в підпорядкуваннях у масштабах країни. Він, як бачимо, до власної слави крокує іншим шляхом, опікуючись однією, персонально створеною, маленькою, але, погляньте ж якою, партією – Вінницька європейська стратегія. Скорочено - ВЄС! У перекладі на українську – вага! Не так важливо, що вона зробила, які принесла результати, але ж як загадково і перспективно звучить - Європейська стратегія!

У Вінниці? - перепитаю заради допитливості. А яка ж Європа в Вінниці, панове-товаришечки? Якби ця партія звалася, до прикладу, Крижопільська, чи, приміром, Жмеринська європейська стратегія, то таке було б, звичайно ж, значно привабливішим, веселішим, позаяк подібне б звучало хоч дещо смішно. А ВЄС – це те саме, що якийсь там УКРОП в Україні, хоча українською треба все одно говорити – кріп. Якщо мається на увазі пахуча городня культура роду зонтичних. Тому для мене УКРОП не сприймається ніяк, бо це аж надто по-путінськи.