Як мені не дістався автограф Нобелівського лауреата

Це так загалом незвично, коли новий Нобелівський лауреат нібито й у заперті, але не у в’язниці. Трішки, либонь, недопрацювали в Мінському КДБ…

А творчість у рідній державі мовбито й не під забороною, але замовчується, перебуває в таїні. Книги її видаються по всьому світ у , але тільки не в Білорусі. Письменниця близька й зрозуміла людям, але ненависна начальству. І тому вусатий керманич довго вомпиться, варується – вітати визнаного нового генія з літератури чи ні. Це ж так по-радянськи! Тонка матерія сталінізму, який зовсім не почив у бозі…

Однак дивує, смішить те, як сприйняли присудження Нобелівської премії з літератури  українці за походженням Світлані Алєксієвич, рускоговорящєй, рускопішущєй у самій Росії. Насамперед замість того, аби зазначити, що лауреат з української родини по матері, пишуть так :  за генезисом – радянська.  І це з першого рядка відгуку підкреслює, до прикладу, великий московський демократ Ал єксандр  Мінкін – «совєтськая по ражденію», читаємо. Йо му вторить глашатай від тамтешньої опозиції  Дмітрій Биков: «Звичайно, Білорусія самостійна держава і т.п., але Алексієвич сформувалася як автор і стала відома саме в радянські роки, так що ми можемо говорити про неї як про співвітчизницю».

Ніби й правильно каже, але на першому місці все-таки, замітьте, червивий, імперський «кримнашизм». «Наша - рускоговорящая» за мовою, культурою. Ще зверніть увагу на це: Алєксієвич – п’ятий з шести російськомовних лауреатів, окрім, зрозуміло, полковника КГБ М. Шолохова, «радянський письменник», котрий отримав «Нобеля» будучи в жорстких контрах з владою. Рахуйте: Іван Бунін, 1933 рік – людина без громадянства. 1958 рік, Борис Пастернак. Партійно-літературні органи змусили його відмовитись від міжнародної премії. Суть цього якоюсь мірою відображає один з чітких поетичних образів митця:

Я пропал, как зверь в загоне. 
Где-то люди, воля, свет, 
А за мною шум погони, 
Мне наружу ходу нет.

1970 рік, Олександр Солженіцин, письменник у вигнанні. 1978-ий, Йосип Бродський, ще один висланець. Тепер п’ята, якщо вона справді їхня – буцімто московітська письменниця, Світлана Алєксієвич… Хоча в це останнє я зовсім не вірю.

Уся творчість Світлани Олександрівни це якраз розвінчання радянськості. Її перша книга «У війни не жіноче обличчя», це справжній згусток болю материнства, яке найбільше страждає від совкової дебільності ладу, комуністичної забобонності, нав’язаної Кремлем. А «Цинкові хлопчики» з Афганістану хіба могли з’явитися без волі зореносної? Чи «Чорнобильська молитва» зуміла б виплодитись без повеління Політбюро ЦК КПРС, яке приймало рішення, де саме розташувати технічно недовершеного атомного  монстра? Москвичі всюди пишуть, що остання книжка Алєксієвич зветься «Час секонд-хенд». Ні, хлопці, не таке ім’я в неї. Читайте повністю: «Час секонд-хенд: кінець червоної людини». Саме червоної, себто вашої вати. Червоної утопії, яка принесла Голодомор і розв’язала Другу світову війну. Кінець червоної імперії…

Тому почасти розумію тих, хто зауважує, що білорусько-українській письменниці, яка дитинство своє, до речі, провела на моїй рідній Вінниччині, дали насамперед за відразу до «руського міра». Бо його не уловлює, не сприймає нині весь світ. Ось як пише про це сама Світлана Алєксієвич:

«Про Москві і КНДР

Я нещодавно повернулася з Москви, застала там травневі свята. Чула, як тиждень гриміли ночами оркестри і танки по мостовим. Відчуття, що побувала не в Москві, а в Північній Кореї.

Про Перемогу і порожнечу

У вогні війни згоріли мільйони, але і у вічній мерзлоті ГУЛАГу, і в землі наших міських парків і лісів теж лежать мільйони. Велику, безсумнівно, Велику Перемогу відразу зрадили. Нею заступили від нас сталінські злочини. А тепер перемогою користуються, щоб ніхто не здогадався, в якій порожнечі ми опинилися.

Про радість після повернення Криму

Мітинг за перемогу в Криму зібрав 20 тисяч осіб з плакатами: "Російський дух непереможний!", "Не віддамо Україну Америці!", "Україна, свобода, Путін!". Молебні, священики, хоругви, патетичні промови - якась архаїка. Шквал овацій стояв після виступу одного оратора: "Російськими військами в Криму захоплені всі ключові стратегічні об'єкти ..." Я озирнулася: лють і ненависть на обличчях.

Про український конфлікт

Як можна заливати країну кров'ю, вчиняти злочинну анексію Криму і взагалі руйнувати весь цей крихкий післявоєнний світ? Не можна знайти цьому виправдання. Я щойно з Києва і буквально просвітлена тими обличчями і тими людьми, яких зустрічала. Вони хочуть іншого життя, і налаштовані на нову хвилю буття й будуть за це битися.

Про прихильників президента

Навіть страшнувато розмовляти з людьми. Тільки і твердять «кримнаш», «донбаснаш» і «Одесу несправедливо подарували». І це все різні люди. 86% прихильників Путіна - це реальна цифра. Адже багато росіян просто замовкли. Вони налякані, як і ми, ті, хто знаходиться навколо цієї величезної Росії.

Про відчуття від життя

Один італійський ресторатор вивісив оголошення «Росіян не обслуговуємо». Це гарна метафора. Сьогодні світ знову починає боятися: що там в цій ямі, в цій безодні, яка володіє ядерною зброєю, божевільними геополітичними ідеями і не володіє поняттями про міжнародне право. Я живу з відчуттям поразки.

Про російських людей

Ми маємо справу з російською людиною, яка впродовж останніх 200 років майже 150 літ воювала. І ніколи не жила добре. Людське життя для неї нічого не варте, і поняття про велич полягає не в тому, що людина повинна жити добре, а в тому, що держава обов’язково має бути великою і нашпигована ракетами. На цьому величезному пострадянському просторі, особливо в Росії та Білорусі, де народ спочатку 70 років обманювали, потім ще 20 років грабували, виросли дуже агресивні і небезпечні для світу люди.

Про вільну життя

Погляньте на Прибалтику - там сьогодні зовсім інше життя. Потрібно було йнам послідовно будувати подібне нове життя, про яке ми стільки говорили в 90-і роки. Ми так хотіли дійсно вільного життя, щоб увійти з ним у цей загальний світ. А зараз що? Секонд-хенд повний.

Про нові точки опори для Росії

Ну вже точно не православ'я, абсолютне самодержавство і що там ще... народність? Це теж такий секонд-хенд. Треба шукати ці точки разом, а для цього належить розмовляти. Як польська еліта говорила зі своїм народом, як німецька еліта говорила після фашизму зі своїм народом. Ми ці 20 років перебували в німоті.

Про Путіна і церкву

А Путін, схоже, прийшов надовго. Перекинув людей в таке варварство, таку архаїку, середньовіччя. Ви знаєте, це надовго. І ще прикро, що церква в цьому бере участь ... Це не наша церква. Церкви нема.

Про Майдан

Вони там, у Кремлі, не можуть повірити, що в Україні відбувся не нацистський переворот, а народна революція. Справедлива ... Перший Майдан виростив другий Майдан. Люди зробили другу революцію, тепер важливо, щоб політики її знову не програли».

У мене є пояснення того, чому Світлану Алєксієвич не люблять ні в Мінську, ні в Кремлі. Його сформулював Джордж Орвелл: "Чим далі суспільство віддаляється від правди, тим більше воно ненавидить тих, хто її говорить". Так є і в випадку нового лауреата Нобелівської премії. На жаль… Тому книги Світлани Алєксієвич  абсолютно не для Росії, не для владного Мінська, не для совків: її книги для еліти, для людей, як вміють думати…

Восени 1984-го, коли я працював завідувачем відділом сільського господарства газети «Сільські вісті», мене відрядили на всесоюзний семінар. До Литви тоді з’їхалася пишуча братія зі всього СРСР. Показували, як розвивається прибалтійське село. На церемонії відкриття тієї наради чи семінару, де перебувало все республіканське керівництво, почали публічно представляти тих, хто і звідки прибув. І першою, точно пригадую, назвали завідувача відділом білоруського журналу «Нёман» Світлану Алєксієвич, бо її якраз напередодні прийняли до спілки письменників СРСР. Всі бурхливо вітали єдиного письменника в журналістських лавах. Якраз у ряду попереду мене підвелася молода, скромна жіночка, зашарілася, ледь помітно поклонилася… У перерві колеги обступили її з книжкою «У війни не жіноче обличчя»  за автографами. У мене книжки не було, й купити її також не було де. Я залишився без посвяти…