Проживання дитини з батьком. Чи змінюється судова практика?

У більшості випадків, після розірвання шлюбу, колишні чоловік та дружина воліють проживати окремо. І тут виникає питання – а з ким залишиться проживати дитина? Адже якщо виходити із положень чинного Сімейного кодексу України, а саме статті 141 – мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Як правило, після розірвання шлюбу, діти залишаються проживати з матір’ю.

Колишня дружина намагається всіма можливими (і неможливими) способами мстити колишньому чоловікові. А краще всього це робити за допомогою маніпуляцій з дитиною, тому що далеко не всі чоловіки такі погані батьки, як про них розповідають колишні дружини. Після того, як шлюб розірвано та пара починає проживати окремо, відбувається наступне: матір не дозволяє спілкуватись з батьком, не дозволяє батьку бачитись з дитиною, будь – яким чином перешкоджає в побаченнях, тощо. Що в такому випадку робити батьку? А тут 2 варіанти: звертатись до органу опіки та піклування для усунення перешкод у спілкування з дитиною та визначення графіку побачень з дитиною або звертатись до суду з вимогою про визначення місця проживання дитини з батьком.

Щодо визначення місця проживання дитини з батьком.

Протягом всіх 26 років незалежності нашої держави, позиція судів була одноголосною – дитини повинна проживати з матір’ю і лише у виключних випадках (а таких випадків у практиці ну дууууже мало) може бути визначено місце проживання дитини з батьком. На чому ж базуються такі рішення судів? Єдиним обґрунтуванням таких рішень є Принцип 6 Декларації прав дитини, в якому проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

При цьому Декларація не роз’яснює, які обставини в розумінні статті 6 є винятковими. Майже у всіх судових рішеннях робиться посилання на вищезазначену статтю Декларації, а після робиться висновок, який викладено наступним чином (як приклад):

«Суд встановив, що мати дитини має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку сина, цікавиться його життям, в курсі його уподобань, улюблених іграшок та занять, успіхів та проблем у навчанні, при цьому судом не встановлено виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з матір’ю (Витяг з рішення у справі № 490/12239/16-ц Центрального районного суду м. Миколаєва)».

Тобто, якщо і батьком будуть створені усі належні умови для нормального розвитку дитини, але при цьому будуть відсутні «виняткові обставини» для розлучення дитини з матір’ю – суд залишить дитину проживати з матір’ю. Але при цьому стаття 141 СК України продовжує розповідати про рівність прав батьків щодо дитини.

Щодо юридичної сили Декларації з прав дитини.

Всі рішення судових органів в даній категорії спорів базується тільки на положеннях статті 6 Декларації з прав дитини. Проте, даний документ не є міжнародним договором. Зокрема, у відповіді на звернення Голови ГО «Батько має право» Швеця О.М. до Міністерства юстиції України, останнє вказує, що: «Декларація ООН з прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, має рекомендаційний характер, проте її положення є універсальними для всіх країн і тому стали основою системи міжнародних стандартів прав дитини». Такі ж відповіді були надіслані Уповноваженим ВРУ з прав людини, Адміністрацією Президента України, МЗС України та рядом інших органів державної влади.

Підстава для змін в судовій практиці.

Ситуація описана вище, існувала до 17 серпня 2017 року. Саме в цей день, лише три місяці тому, було зроблено маленький крок до великих змін. Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ було направлено судам нижчих інстанцій інформаційний лист щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини. Даний інформаційний лист пов'язаний з прийняттям рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі«М.С. проти України». Підставою для звернення до ЄСПЛ була ситуація, за якої дитина піддавалась фізичному насиллю з боку матері. Не зважаючи на це Зарічний районний суд м. Суми ухвалив рішення та визначив місце проживання доньки заявника разом із матір’ю. Суд своє рішення в частині визначення місця проживання дитини разом із матір’ю обґрунтував положеннями Декларації прав дитини ООН 1959 року, Конвенції про права дитини та статті 161 Сімейного кодексу України, зазначивши про відсутність у справі виняткових обставин, які могли б виправдати розлучення дитини зі своєю матір’ю. Суди апеляційної та касаційної інстанцій визнали рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а твердження заявника про викрадення дитини її матір’ю, сексуальне та фізичне насильство щодо дитини такими, що не знайшли підтвердження.

У своєму рішенні ЄСПЛ вказує на те, що при розгляді даних категорій справ національні суди повинні досліджувати та враховувати всі обставини, що мають значення у справі та можуть впливати на нормальний розвиток дитини. Одного лише посилання на те, що дитина повинна проживати з матір’ю – не достатньо для прийняття вмотивованого та обґрунтованого рішення. Саме тому ВССУ в своєму листі наголошує судам на тому, що при прийнятті рішень в даних категоріях справ потрібно враховувати практику ЄСПЛ, а також  не забувати про те, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги.

Звичайно, даний лист не є нормативно – правовим актом і носить лише рекомендаційний характер, проте суди все частіше досліджують докази обох сторін, щодо можливості забезпечення нормального виховання та розвитку дитини. Так, суди почали звертати увагу на матеріальний стан кожного з батьків, створені ними умови для проживання дитини, враховувати психічний стан дитини, її власну думку про те, з ким вона хоче проживати, її ставлення до батьків. Стаття 6 Декларації прав дитини вже не відіграє вирішальну роль в рішеннях з приводу визначення місця проживання дитини.

Для нагального прикладу пропоную Вам ознайомитись з рішенням Апеляційного суду Запорізької області у цивільній справі № 337/2981/16-ц.

В даній справі, суд першої інстанції, не побачив виняткових обставин, які б свідчили про неможливість проживання дитини з матір’ю та посилаючись на положення статті 6 Декларації прав дитини, в задоволенні позову - відмовив. При цьому, всі інші докази, які були надані батьком – судом першої інстанції не було враховано. Рішення було прийнято 10 травня 2017 року. Перегляд рішення апеляційною інстанцією відбувався 27 вересня 2017 року, тобто після направлення ВССУ інформаційного листа судам нижчої інстанції. Так, апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та приймає рішення про задоволення апеляційної скарги. При цьому, повно та всебічно досліджує всі докази, подані сторонами: характеристики батька з місця роботи, побутову характеристику від сусідів та ЖЕКу; документи, що підтверджуюсь прийняття участі батька у вихованні дитини (довідки з місця навчання дитини, гуртків, тощо); заслухано думку самої дитини про те, з ким він бажає проживати. Районна адміністрація Запорізької міської ради у висновку про визначення місця проживання дитини, вказала що дитині доцільно проживати з матір’ю, проте суд вказав на те, що у висновку відсутнє належне обґрунтування щодо переваги у встановленні місця проживання дитини з матір’ю.

Посилання на статтю 6 Декларації про права дитини – відсутнє. Лише зазначено, що: «Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи». Окрім цього, з’явились посилання на ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства» таст. 157 СК України, що вказують на рівні права та обов’язки батьків щодо своїх дітей; на ст.18 Конвенції про права дитини, відповідно до якої батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування; на практику ЄСПЛ. Зокрема апеляційна інстанція посилається на  «Рішення ЄСПЛ у справі «Земмерфельд проти Німеччини» від 08.07.2003 року та «Цаунеггер проти Німеччини» від 03.12.2009 року., в яких суд неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі не повинні братися до уваги.

Отже, сьогодні у батька з’явилась можливість довести, що не у всіх випадках доцільно залишати дитину проживати з матір’ю. Головне – серйозно підійти до збору доказів, а також розпочинати судову тяганину не через бажання помститися колишній дружині, а через величезне бажання виховувати власну дитину.