Подяка Януковичу

Сьогодні прийнято різноманітно критикувати Віктора Януковича. Одних він позбавив пільг, інших переобтяжив податками, третіх не влаштовує культурно-освітня політика його команди.

Я згоден практично з усіма закидами на адресу глави держави, але жити у світі однозначностей нецікаво. Не двивлячись на всі межигір’я та харківські угоди, має ж і у нього бути щось позитивне. А інакше де єдність протилежностей, їхня боротьба та розвиток врешті-решт? Тож я спробував поміркувати над плюсами Януковича і прийшов до наступних тез.

Теза перша. Янукович - не трагедія, а закономірний (проміжний, на щастя) результат українського політичного процесу. Кожне явище навколо нас має своє об’єктивне підгрунтя, у політиці також.

Сьогоднішній Віктор Федорович виник не на порожньому місці - його створили „помаранчеві” банкрути разом зі своїм душевно спустошеним та апатичним електоратом. Захід та Центр України припинили ходити на вибори або й взагалі перебігли на сторону Януковича.

Практика останніх років показала, що політична свідомість вітчизняного виборця є все ще примітивною і здатна вміщати в себе лише бінарні опозиції, відображати лише два табори, а не хоча б декілька. „Помаранчеві” політики зіпсувались, а нових шукати народу лінь. Простіше проігнорувати вибори, сказавши, що навколо немає видатних осіб, і взагалі, що всі навколо „ананаси”.

В результаті, Януковича обрали люди за чинними на той момент правилами гри. Байдуже, що цих людей була меншість - все було законно та у відповідності до народної волі.

Теза друга. Опозиція програє чергові парламентські вибори. Проте, це також не трагедія. Звісно, що перегони відбудуться в умовах тотального домінування адмінресурсу, фальсифікацій та за правилами, що встановила влада. Так вже було у 2004 році під час президентської кампанії, але опозиція тоді виграла.

Головною причиною поразки стане те, що жалюгідні розпорошені рештки „помаранчевого” табору не несуть суспільству якісно нових смислів. Будь-яка опозиція на будь-яких виборах подібна до атакуючої сторони під час бойових дій - повинна докладати більше зусиль та демонструвати більше креативу. Тримати ж владні позиції завжди легше.

А що у нас? Виборець „помаранчевий” табір вже бачив. Не сподобалось. Сьогоднішні турчинови, наливайченки та яценюки не можуть пояснити народу, чому за них потрібно голосувати і чим вони такі хороші. Відсутність здатності генерувати смисли призводить до неспроможності об’єднатися і, тим більше, об’єднати навколо себе електорат.

Єдиний сьогоднішній посил опозиції до суспільства полягає в тому, що її треба рятувати. Втім, суспільство так і не зрозуміло, навіщо це йому. Тим більше, що на рівні колективного підсвідомого електорат переконаний, що рятувати мають політики, а не політиків.

В результаті наші репресовані опозиціонери західний політбомонд цікавлять більше, ніж власне суспільство. Нещодавнє закриття файлообмінника EX.UA спричинило сплеск народної люті, з котрою владі довелося рахуватися. Водночас пройшло вже півроку як Тимошенко у в’язниці, а масових демонстрацій протесту з цього приводу немає. Це при тому, що членами Батьківщини записано близько мільйона людей. А кількість самих лише біло-сердечних депутатів усіх рівнів сягає десятків тисяч. Уявляєте, якби вся ця публіка з’їхалась у Київ підтримати Тимошенко - Янукович того ж дня втік би у Росію. Та цього немає.

Натомість є мляві мітинги із кількох десятків жіночок постбальзаківського віку або трошки чисельніші виступи проплачених студентів, як це було 24 серпня минулого року. Скидається на те, що для пересічних громадян ВОНА - це не Україна.

З приводу майбутньої поразки опозиції засмучуватися не варто. Тому що це насправді не опозиція, а кілька олігархічних кланів, що  тривалий час спекулювали на етнічних почуттях україномовної частини держави, щедро приправляючи свої спекуляції соціальним популізмом.

Між Тимошенко та Януковичем можна ставити „дороівнює”. Сьогоднішні так звані опозиціонери, коли були при владі, нічого не зробили для подолання корупції, забезпечення прозорості місцевого самоврядування, реальної незалежності судів, підконтрольності правоохоронних органів і так далі. Ніколи було, треба було дерибанити бюджети всіх рівнів та земельний фонд. Проте, це виявилася яма, яку вони приготували самі собі.

Напевно, Тимошенко, Луценко, Корнійчук та інші „репресовані” сьогодні хотіли б, аби їх судив обраний народом суддя, чи суд присяжних. Але в свій час їхні політичні сили навіть відповідних законопроектів не зареєстрували.

Теза третя. Янукович - творець нової та якісної політичної еліти. Зараз настав той рідкісний для України випадок, який називається політичною відповідальністю. Тимошенко та її команду, звичайно, трохи шкода, проте вони самі стали причиною свого становища. Можливо, якби не було Лозінського та його палкого захисника Турчинова, то не втратила б лідер БЮТ ті кілька відсотків, що відділили її від перемоги. Народу набрид безсоромний цинізм.

Сьогоднішня боротьба із владою немає нічого спільного з опозицією. Вона зароджується і координується в громадських організаціях, стихійних рухах, хакерських групах, вуличних комітетах, на стадіонах, у вузах. Зараз це тільки перші паростки, проте невдовзі весь цей третій сектор оформиться у нову політичну еліту, створить нові партії, виведе вгору нових лідерів.

Янукович тим часом своїм бульдозерним режимом розчистить для нової еліти дорогу та створить на неї попит своїм недолугим правлінням. Він підвищить рівень політичної свідомості та культури українців та посприяє ротації еліт. Така його історична роль.