Боротьба Facebook проти історичної правди або Чому монополізм – це не лише про гроші

Декілька років тому Facebook видалив спільноту Varta1 – спершу її заблокували, а потім повністю видалили без пояснення причин. Унікальний та єдиний архів дописів про ситуацію у Львові зник. Натомість була створена нова спільнота і автори проекту частину контенту стали розміщувати на окремому сайті.

 Я пригадала цю історію, бо нещодавно українська спільнота Facebook зіткнулась з подібним поводженням техногіганта. Цього разу постраждав акаунт журналістки та дослідниці українського походження Устини Стефанчук з Канади. Справа в тому, що Устина розмістила фотографію, яка демонструє історію звірств радянської влади в тюрмах Львова у 1941 році. У Facebook вирішили, що це умовний «хейт-спіч», тобто допис з елементами насилля і тому допис спочатку видалили, потім тимчасово заблокували акаунт, потім її акаунт заблокували навічно без права поновлення.

Так само видалили пости жінки з однієї з груп, в які вона, я так розумію, активно дописувала. Скріни з текстом її допису можна побачити (поки) в інших постах-обговореннях цієї історії. 

Устина створила новий акаунт, про цю історію написала велика кількість людей, включаючи пана Дмитра Золотухіна.   

Володимир В’ятрович назвав цю історію прикладом кібертоталітаризму, з чим важко не погодитись. 

Проте в цій історії є інша сторона – частково технологічна, частково бізнесова. А ще ця історія про довіру. Чи, швидше, Недовіру. 

Все, що відбулося з дописом Устини Стефанчук – це прямий негативний наслідок існування єдиної соціальної платформи та занадто сильної довіри їй, впевненості в її «вічному» існуванні.   

Починаючи використовувати соцмережу ми погоджуємося (в переважній більшості – автоматом, не читаючи), з її правилами. Ці правила можуть змінюватися, система оцінки контенту теж може мінятися і так само й соцмережа може по-різному реагувати на контент. Правда, коли ми починаємо користуватися соцмережею, ніхто не задумується про те, що в певний момент його контент може зникнути, бо так хтось вирішив – хтось прийняв рішення, що одне фото і один пост користувача може стати причиною видалення його контенту за багато років онлайн-життя в цій соціальній мережі. 

Фактично Устина довірила свій контент – спогади, фото, думки – компанії Facebook, а та її зрадила і знищила все через єдину малозрозумілу провину. Якщо компанія дозволяє собі так легко обійтися з контентом, який на її платформі роками створював конкретний користувач, тобто позбавити його спогадів, сімейних фото, дописів про особисте – то чи варто взагалі користуватися платформою цієї компанії? Де гарантія, що завтра у Facebook не вирішать так само видалити контент за менші порушення? Інша проблема – через те, що Facebook є монополістом на ринку соцмереж, користувачі зберігають контент лише тут. Вони не мають резервних копій того, про що вони писати три чи п’ять років тому. І уже не зможуть їх отримати. 

Уникнути такої ситуації можна, якщо тримати контент на окремому сайті, але цей варіант не є виходом, адже перевага соцмереж й полягає в тому, що саме в соцмережі кожна людина може вести блог з мінімальними зусиллями. 

Монопольне становище Facebook та усунення конкурентів з ринку на фоні такого кібертоталітаризму робить Facebook тричі ганебною платформою. Проте, на жаль, інших нема. І ницість ситуації полягає в тому, що нам доводиться погоджуватись на користування Facebook (Instagram). Годувати монополіста. І грати за його правилами гри. 

Трамп он спробував (після вимушеного блокування) створити спершу свою соцмережу, потім свій сайт. Поки його спроби більш ніж недолугі. 

Пані Устина писала, що обіцяє боротися з Facebook. Не знаю, як саме, але хотілося б, щоб їй вдалося.