Мовна стаття Закону «Про освіту» - робота над помилками

Отже, Венеціанська комісія на засіданні 8 грудня ухвалила рішення стосовно нового закону “Про освіту”. Основні положення: стаття 7 є рамковою та підлягає подальшій деталізації, зокрема, у Законі "Про загальну середню освіту". Проте, перед тим як документ буде внесений до Верховної ради його зміст має бути обговорені із зацікавленими сторонами. Крім того, і це, напевне, найсуттєвіше, Венеційська комісія також рекомендує Україні подовжити перехідний період впровадження мовної статті. Отже в цілому рішення є позитивним для України і компромісним для етнічних меншин в Україні. Втім і розслаблятися не доводиться, адже актуалізація мовної статті запустила цілий каскад емоційних реакцій, покликаних мобілізувати електорат це не зупинить спроб Угорщини підважити право України на проведення суверенної позиції.

Для Міністерства освіти висновки Венеційської комісії є до певної міри рятівним. Адже фінальна версія резонансної статі 7 з’явилася безпосередньо у день розгляду законопроекту у парламенті, запропоновані депутатами норми була не лише популістським, але й нереалістичною з точки зору виконання. За теперішньою версією Закону про освіту  до 2020 року має відбутися повний перехід на українську як мову навчання у школі. Зробити це якісно за три роки просто неможливо. Особливо, якщо врахувати, що і угорська, і румунська мови не належать до від слов’янської мовної групи. А паралельно ж потрібно переходити на нові державні стандарти, що теж потребує ресурсів уваги і часу.

Але найголовніший урок із ситуації з мовним питанням у реформі освіти: зміна статусу кво у таких чутливих питаннях починаються із довіри, варто воювати не за букву закону, а за людей. Коли людина відчуває зазіхання на свої права, вона як правило захищається, а це нерідко робить її реакційнішою і закритішою, ніж до подібних ініціатив. Тож для позитивних змін необхідно створити відчкття емоційної безпеки.

 Необхідно говорити з представниками етнічних меншин напряму, а не через столиці сусідніх держав. Почати розмову із розуміння їхніх проблем, а не нав’язування готових рішень. Адже рішення, оформлені у офіційні документи покликані розв’язувати проблеми, а не створювати нові. Депутатам і урядовцям варто засвоїти факт, що суспільство є неоднорідним і політика має бути більш адресною і гнучкою, особливо – у сфері освіти і культури.