Перспективи розвитку освіти в Україні: соціологія однієї ілюзії

Нещодавно консалтингова компанія провела соціологічне дослідження, в яке було включене питання щодо якості освіти в Україні. Респонденти (вибірка складала близько 10 тис. осіб – переважно мешканці великих міст) оцінили освіту на міцну трійку: 3,5 бали за п’ятибальною шкалою. При цьому середня набрала всього 3,4 бали, а вища школа на дві соті відсотка більше – 3,6. Більшість 53,7 % покладають відповідальність за виправлення ситуації на центральні органи влади. Принаймні така частка респондентів у розділі оцінки контролю держави за освітньою системою підтримала твердження про те, що «контроль за освітнім процесом з боку держави занадто слабкий». Втім, набралося 8,2 %, які погодилися із протилежним: «контроль з боку держави занадто сильний».

Якщо брати середню школу, яка перебуває у процесі реформування відповідно до концепції «Нової української школи» то м’яч тут, справді на полі Міносвіти та інших держструктур: відповідно до нового Закону «Про освіту» у департаментів освіти місцевих органів влади забирається функція контролю закладів, натомість на них покладається сервісна функція, а саме: забезпечення освітнього процесу. Закладам освіти дається більше академічної, кадрової та фінансової автономії, а контролювати якість їхньої роботи у подальшому буде Державна агенція забезпечення якості освіти, яку, втім, ще слід створити. При такому розкладі: локальна автономія плюс вертикально-інтегрована інспекція без права втручатися у навчальний процес, перепідготовка вчителів, навчання орієнтоване на практичне застосування знань, поширення принципів партнерства у педагогіці – з’являються шанси змінити ситуацію в середній освіті на краще. Хоча залишаються ризики, що зміни будуть дещо відставати від динаміки життя.

А от із вищою школою справи складніше. Сильний державний контроль для інституцій, які готують випускників безпосередньо до ринку праці або візьмемо ширше: економічно активних та соціально зрілих громадян - річ контраверсійна. Навіть в чомусь небезпечна з точки зору перспектив розвитку.

В той же час на запитання соціологів «хто має бути замовником вищої освіти?» 45,2 % опитаних знову ж таки вибрали опцію: «держава». Судячи з відповідей на інші запитання, зокрема щодо пільг для вступу до ВНЗ для соціально незахищених, тощо вища освіта в Україні все ще залишається соціальним благом, яке потрібно розподіляти централізовано. Значно меншою міро вона сприймається як послуга, що дає здобувачеві високий ступень кваліфікації та конкурентоздатну позицію на ринку праці, де потрібно довести власну спроможність. І поки цей нерв патерналізму залишатиметься перезбудженим у різних суспільних верствах, політики будуть вправно «масажувати» його заявами, що вітчизняну освіту потрібно рятувати, а для цього «не мордувати реформами», але дати більше грошей і «не вчити жити».

Можливості державного бюджету завжди є вкрай обмеженими. Основною фігурою, яка відповідає за те, щоби їх «вибити» - часто трапляється таке слово у лексиконі працівників бюджетної сфери – є ректор. Але що відбувається, коли обмежені, (хоча не такі вже й малі в абсолютних цифрах) ресурси проходять через одні руки? Пояснює Олена Панич, представниця групи «освіта» РПР та помічниця народного депутата Олександра Співаковського: «феодалом» (в певному сенсі цього слова) ректора робить домінування державних коштів в бюджеті вищого навчального закладу. Або принаймні переважна орієнтація саме на ці кошти. Притік таких грошей майже не залежить від інтересів споживачів освіти – студентів, роботодавців, батьків. Набагато більше тут відіграє роль вміння звітуватися і домовлятися з посадовцями, які розподіляють державний бюджет. Такий фінансовий притік завжди йде через ректора, бо державі найзручніше мати справу з однією відповідальною людиною, що представляє організацію. Тому ректор в таких умовах фактично мінімізує свою залежність від думки колективу, а колектив має всі підстави вважати саме ректора своїм благодійником і годувальником. Особливості державного регулювання вищої освіти в нашій країні дуже звужують можливості притоку грошей в університет не через ректора».

Але поки все залишається «як є» українські ВНЗ державної форми власності втрачають студентів. Так за підсумками цьогорічної вступної кампанії на місця державного замовлення в цілому по країні виявилося близько десяти тисяч «вакантних» місць. Згадане дослідження «Active Groupe” підтверджує цю тенденцію. На запитання «Де б ви хотіли отримувати вищу освіту (або де б ви хотіли навчати ваших дітей чи онуків)?»33,8 % респондентів вибрали позицію «у країнах західного світу» і ще 6,4 - «у інших країнах». На запитання про причини вибору навчання за кордоном 35,6 % відповіли, що це пов’язано із вищою якістю освіти; 29,2 % основною причиною назвали можливість знайти роботу за кордоном, 14,9 % - роботу в Україні.

Для змін потрібні ресурси й точні і водночас сміливі управлінські рішення. Скажімо, собівартість бакалавської навчальної освіти у царині економіки, фінансів, управління із розрахунку на одного студента складає в середньому 4 тис. доларів у рік. А це у три рази менше, ніж виділяється з державного бюджету.

Залучення коштів контрактників – теж не є порятунком з багатьох причин. Вихід міг би бути у державно-приватному партнерстві. Але ця перспектива в Україні стала примарною вже процесі розгляду проекту закону «Про освіту» у парламентів. Зокрема, представники таких політичних сил як БЮТ та Радикальна партія торпедували положення щодо державно-приватного партнерства в освіті і фактично заблокували надходження приватних інвестицій до цієї сфери.

Пропоновані зміни передбачали:

- співзасновництво та/або спільне фінансування закладів освіти, а також юридичних і фізичних осіб, які провадять освітню діяльність;

- передачу в управління приватним партнерам в оренду, концесію, оперативне управління тощо рухомого та/або нерухомого державного та/або комунального майна, земельних ділянок;

- передачу закладу освіти в управління юридичній особі приватного права, що має статус неприбуткової;

- утворення та/або спільне фінансування і розвиток баз практичної підготовки;

- утворення та/або спільне фінансування й експлуатацію інноваційних підприємств (інноваційних центрів, технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів тощо) на базі існуючих закладів освіти;

- спільне розроблення і реалізацію освітніх проектів, у тому числі спільне фінансування здобуття освіти;

- здійснення заходів щодо соціального захисту та поліпшення житлових умов працівників системи освіти та здобувачів освіти;

- здійснення часткової оплати послуг з державного або місцевих бюджетів;

- спільне заснування та/або фінансування іншої діяльності у сфері освіти.

Але депутати тут, як, втім, і у багатьох подібних ситуаціях спрацювали лише як криве дзеркало суспільних настроїв. Дослідження Active Group серед іншого засвідчує, що 40,7 % респондентів проти того, що в опитуванні було названо «комерціалізацією освіти». Припускаю, що це не зовсім коректний термін. Отже аналітикам та інтелектуалам ще варто докласти багато зусиль, щоби показати ситуацію що називається в об’ємі та довгій часовій перспективі. Українському бізнесу також слід виконати домашню роботу і показати чим він може зацікавити та підтримати талановитих випускників. Чим саме? Підказка міститься у результати іншого дослідження – «Світ очима міленіалів» (йдеться про тих, кому тепер 18 – 30 років) , яке також нещодавно було презентовано у Києві. На запитання «Яким чином бізнес може створити дружню до молоді культуру роботи» 41,4 % відповіли «давати можливість участі у розробці корпоративної візії», ще 34 % вибрали варіант «пряме і зворотне наставництво», 33,9 % зазначили: «розвивати культуру сприйняття помилок як практичного досвіду, вільний робочий графік 25,2% - теж серед очікувань молодих фахівців. При цьому у трійці найважливіших критерії при розгляді вакантних можливостей: заробітна платня і фінансова компенсація 49,8 %, значимість власної ролі / можливість впливати на суспільство (40,6 %), можливість просування по кар’єрі (40 %).

Повертаючись до питання державно-приватного партнерства - не менш важливою є готовність інвесторів працювати прозоро та розвивати інститутційну спроможність університетів через формування наглядових рад.