Вибори-2015: пожинаємо плоди

Те, що закон про місцеві вибори має суттєві вади, не говорив тільки лінивий. Але те, як ці вади ВЖЕ відбиваються на ході кампанії, іще не аналізували. Між тим в око впадає одна суттєва річ – низька зацікавленість, зокрема, у виборах київського мера.

Я знаю, що зі мною багато хто не погодиться, але насправді до крісла столичного голови істеблішмент не проявляє очікуваного інтересу. Інакше партії виставили б на перегони найкращих бійців. Вони ж пропонують найгірших. Або – скажімо так – абсолютно ніяких.  

Як наслідок – перед теперішнім мером Віталієм Кличком запалене зелене світло. Хоча соціологія до нього й безжальна: будь-який яскравий та харизматичний кандидат здатен обійти чемпіона у другому турі, говорять дослідники електоральних симпатій. Але соціологія – соціологією, а політика – політикою. Самоусунення потенціальних конкурентів робить Кличка мером вдруге. Причому навіть без значних зусиль з його сторони.

Колись я писав про те, як шкодять містам однотурові вибори, в результаті яких мером стає кандидат з підтримкою у 10-12% голосів. Здавалось би, введення другого туру має усунути цю проблему. Але не так сталося, як гадалося. Чинний закон про вибори боляче б’є по самовисуванцям – всі преференції у боротьбі за мерське крісло віддано представникам партій. І це його величезний мінус.

Формально самовисуванець може боротися за посаду міського голови, але не може претендувати на те, аби формувати список до місцевої ради. Це означає, що в разі перемоги мер залишиться сам-на-сам зі складом міської ради, де він не матиме опертя. Але без команди у владу не ходять. Отже, якщо хочеш стати мером, для початку знайди собі транзитну партію, яка «підкине» тебе до потрібної зупинки. Або створи власну – благо, що закон таки дозволяє йти на вибори партіям-одноденкам.

Обидва варіанти є поганими – кожен по-своєму. Для початку розглянемо перший. Отож, кандидат в мери знаходиться у складі вже відомої та розкрученої партії. Які його шанси на перемогу? Без підтримки партії – жодних. Але партія може мати власні плани на найближчі вибори, які не збігаються з планами умовного кандидата.

Приміром, якщо у партії «Самопоміч» мета номер один – забезпечити комфортні перевибори у Львові для свого лідера Андрія Садового, вона домовлятиметься з іншими партіями про те, аби ті «не заважали» Садовому. В обмін на це вона «не заважатиме» перемагати Кличку у Києві. Й байдуже, що про це думають її рядові члени.

Я наводжу цей приклад недарма – схоже, що чутки про те, що Кличко та Садовий уклали між собою подібну угоду, мають під собою грунт. Інакше «Самопоміч» не висувала б на вибори не відомого і не цікавого київській публіці ресторатора Гусовського – заздалегідь непрохідного кандидата.  

Та сама ситуація і з «Батьківщиною» та «Свободою». Щодо останньої, то подейкують, що «джентльменська угода» поширилась і на «Свободу» – її керівництво дуже наполегливо «просили» зупинити невгамовного Юрія Левченка, який своїм можливим кандидуванням псує настрій Кличку. Так це чи не так, треба питати у Тягнибока, але «Свобода» поки що не назвала свого кандидата. 

«Батьківщина» ж висуває заздалегідь приреченого на провал Володимира Бондаренка. При всій повазі до пана Володимира, котрий є фаховим парламентарієм, головою фракції, керівником штабу, його теперішнє кандидування на мера – не та роль, з якою Бондаренко впорається. У 2014-му йому вдалося зайняти третє місце, бо частина електорату завжди голосує за представника влади, а він – у період між Євромайданом та виборами – й був цією самою владою. Хай навіть тимчасовою. Але за рік, що минув з тих пір, Бондаренко жодним чином не нагадував про себе, та й зараз – коли до виборів лишилося два місяці – не проводить жодної кампанії. То якими є його шанси на перемогу? Гадаю, відповідь очевидна.

Чому «Батьківщина» не хоче бодай поборотися за перемогу – мені невідомо. Але факт лишається фактом. Не бореться і «Народний фронт», проте тут бодай ясніша мотивація: за останніми даними, у парламенті може бути створена нова фракція «Солідарність», до лав якої увійде не тільки БПП та «УДАР», а й «Народний фронт». Для «НФ» з його катастрофічно обваленим рейтингом це може бути виходом: добровільно дати поглинути себе Блоку Порошенка. Раніше те саме вчинив «УДАР» – й так само з подібних міркувань.  

 З великих партій не згаданою лишилася тільки «Солідарність». Але оскільки «УДАР» став її частиною, природно, що вона не виставлятиме кандидата проти Кличка. Хоча могла б підшукати й когось більш гідного. Але вирішила зупинитися на Кличкові – ймовірно, як на найбільш слухняному та безпроблемному протеже. Складається враження, що політичні сили свідомо уникають висунення харизматичних персон – адже хтозна, чи не захочуть у майбутньому ці самі персони, пройшовши горнило виборів, «посягнути» на місце голови партії? Партійні бонзи явно віддають перевагу тому, аби оточити себе сірістю – так, принаймні, безпечніше для них самих.

Тепер щодо новостворених партій. Власне, до кінця сформованою і такою, що вже отримала реєстрацію, є партія «Укроп» Коломойського, від якої кандидуватиме Геннадій Корбан. На п’яти «Укропу» наступають більш аморфні об’єднання – різноманітні «рухи». Приміром, рух «Ми – кияни», за яким стоїть Олександр Третьяков та комбат «Азову» Андрій Білецький; рух «Рішучі громадяни» на чолі з Бориславом Березою; «Рух за реформи» з таким собі Сергієм Думчєвим у якості провідника.

Яка мета цих новоутворень? Вона є різною. Корбан на пару з «Укропом», наприклад, швидше за все, просто виводитиме з зони комфорту чинного мера, а також Порошенка, який стоїть за ним. Іншими словами – як кажуть теперішні Інтернет-користувачі – буде «тролити» їх обох. Прикметно, що віднині кожен промах, кожен «ляп» Віталія Кличка буде відкидати прикру тінь не тільки на нього самого, а й на його високого покровителя.

Решта ж участю у місцевих виборах просто інвестує у майбутнє. Розраховує на вибори парламентські, які можуть бути проведені достроково, – тому й починає свою розкрутку заздалегідь. Це також значний недолік чинного закону, адже нинішні вибори мають передусім оновити владу, а не слугувати полігоном для тих, кого в першу чергу цікавить власний піар. 

Отож, що ми маємо у сухому залишку? Усунення від реальної боротьби великих партій – це по-перше. Псевдоактивність партій малих (новостворених) – по-друге. Відсутність конкуренції – по-третє. Все ту ж совкову залежність політика від партії, з якою він пов'язаний, – по-четверте. Обмеження у можливостях гравців-одиночок – по-п’яте. З такими правилами гри ми і йдемо на вибори. Гадаю, сама гра буде геть нецікавою – адже на поле вийде тільки одна команда.