Київська комуналка: cash & cry

Прем`єр Арсеній Яценюк заанонсував доволі прогнозовану річ: тарифи на послуги ЖКГ зростатимуть й надалі. Інакше не можна: маємо низку зобов`язань перед МВФ, мусимо стабілізувати банківську систему. Зокрема, й шляхом затягування поясів на дистрофічних таліях. Голова Кабміну обіцяє: уряд виділить 12,5  мільярдів гривень на виплату компенсацій мало забезпеченим громадянам. Що ж, казав пан, що дасть жупан, і слово його тепле.

Біда навіть не в тому, що Яценюк не дотримає обіцянки. Біда в тому, що в Україні не кожна родина, яка дійсно потребує дотацій, може оформити субсидію. Досить мати стару хату у селі, оформлену на когось з членів сім`ї, і допомога від держави вже не світить. Байдуже, що з такої нерухомості – ані прибутку, ані користі, у подібних нюансах ніхто не розбиратиметься. Якщо є дачна садиба або старе авто, або батьківська спадщина – плати і плач. Порятунок потопаючих у безгрошів’ї – справа рук самих потопаючих.

         За статистикою, протягом опалювального сезон 2013-2014 років субсидію на оплату комунальних послуг отримали лише 7,5% від загальної кількості родин в Україні. Мінсоцполітики стверджує: у державному бюджеті -2014 на житлові субсидії, компенсації та пільги було виділено 8,3 млрд. грн., але протягом січня-жовтня використано лише 1 млрд. грн. Так само може бути і з обіцяними главою уряду 12,5 мільярдами – левова частка суми повернеться до бюджету. На радість Яценюкові і печаль «пересічним громадянам», 93% яких не зможуть скористатися субсидіями.

         Втім, радість Яценюка буде недовгою. З бюджету Києва до бюджету країни продовжують йти чималі відрахування. Проте платоспроможність жителів столиці стрімко падає. Це означає, що й «Нафтогаз» (зокрема) не дорахується сотень тисяч, ба навіть мільйонів гривень, через борги населення. Зараз дефіцит коштів «Нафтогазу» покривають за рахунок фінансової «доброти» МВФ. Але доброта ця не така велика, як діра у бюджеті компанії. Станом на кінець грудня 2014 року дефіцит бюджету «Нафтогазу» становив 103 мільярди гривень.

         Після чергового підвищення тарифів у сфері ЖКГ (що є вимогою МВФ) потік коштів від громадян обміліє до вбогого джерельця, через що потреба віддати позику та звітувати про проведену стабілізацію виглядатиме великою проблемою. Виходить замкнене коло, з одним лише входом і без аварійного виходу. Вихід, власне,полягає в тому, що розв`язувати кризу слід за рахунок багатих, а не найбідніших верств, але влада поки що не бачить цього рятівного світла наприкінці тунелю. 

         Результат такої сліпоти – наявний. Він виражений у промовистих цифрах і фактах. У грудні 2014-го платіжки з новими (підвищеними) цінами на опалення оплатили 80% київських сімей. І це при тому, що до підвищення тарифів кількість платників була майже стовідсотковою, але владцям закортіло випробувати, наскільки безрозмірні гаманці цих ста відсотків. Випробували. І виявили, що кожна п`ята київська родина пішла у глухий «ігнор». 

         Для тих, хто забув, нагадаю: з 1 липня 2014-го гаряча вода у Києві подорожчала більше ніж на 70%, а холодна – на 130%. Тоді ж зросла і вартість теплопостачання, а також столична квартплата (в середньому на 90%). З початком опалювального сезону платіжки для більшості киян стали справжнім шоком. За 2-3 кімнатну квартиру у Києві сім`я мусить платити на місяць від 850 до 1000 (і вище) гривень, і це при середній зарплаті працюючої особи у 3,5 тисячі та при пенсії у 1200 гривень, яку отримує переважна більшість з 14 мільйонів пенсіонерів, що проживають в Україні.

         Далі буде тільки гірше. Адже індексацію доходів громадян ніхто не проводить і проводити не збирається, прожитковий мінімум лишається фактично замороженим, тоді як тарифи вперто тягнуться за так званим ринковим рівнем, котрий росте синхронно з курсом долару. Зростає і кількість людей, що потребують фінансової допомоги. Якщо на 1 грудня 2014-го субсидію у Києві отримували 32 тисячі сімей, то з 1 січня 2015-го їхня кількість становила вже 41 тисячу.

         У собівартості послуг з опалення 75% – це вартість газу. На початок лютого поточного року, за даними «Нафтогазу», сумарна прострочена заборгованість тепло-комунального господарства перевищила 16 мільярдів гривень – левову частку з цієї суми (90%) заборгували виробники теплової енергії та гарячої води, тобто, власне, комунальники. Внесок Києва у цей борг становить 350 мільйонів. Надії, що ця ситуація покращиться, немає.

         Що міг би зробити у цій ситуації мер Києва? Небагато, адже формування ціни на газ – не його парафії. І все дж дещо можна в треба зробити. Наприклад, віднайти кошти для виплати «власних» столичних субсидій, незалежних від тих, що впроваджує Кабмін. Пом`якшити правила їх надання, підходячи до ситуації з розумною вибірковістю. Природне в такому разі питання – «де взяти гроші?»  – не є таким, що немає відповіді. Гроші у міста є, їх просто вартує витрясти з кишень безчесних чиновників усіх категорій.

         Пораховано, що лише через оборудки з паркувальним сервісом місто щорічно втрачає до 200 мільйонів гривень. Всі ці гроші осідають у тих, хто впроваджує «сірі» схеми обліку сплачених власниками авто коштів. Здавалось, що ситуацію має поліпшити нова концепція розвитку цієї сфери послуг, проте транспортна комісія Київради породила документ, котрий на 80% повторює той, що було затверджено минулого та позаминулого року.

         Як і раніше, «Київтранспарксервіс» виступає одночасно замовником, підрядником і контролером цієї самої концепції. Так само, як колись (до недавніх змін) прокуратура мала функцію і здійснення слідства, і функцію контролю за його провадженням. Такими нонсенсами пронизане усе київське господарювання, і не помічати цього означає заганяти проблему вглиб.

         Втім, приклад із паркувальним сервісом – лише один з багатьох. Однак завжди простіше перекласти фінансову відповідальність на вкрай зубожілих киян, аніж проявити креативність у віднайденні способу полегшити їхнє життя. Отож, статус кво зберігатиметься: тарифи будуть зростати, містяни по мірі можливості їх сплачуватимуть, але оскільки ця можливість буде танути, збільшуватимуться і борги держави. В цій ситуації існують тільки два варіанти: переглянути менеджерські рішення або змінити сам менеджмент. Третього тут, на жаль, не дано.