Велика перепона малому бізнесу

Без малого три роки тому народні депутати ледь не породили один з тих законів, котрі обрубають підприємцям руки по лікоть. Мова про зміни до Житлового кодексу авторства Зарубінського, Сербіна та Забарського. Ця трійця надумала заборонити громадянам здавати помешкання для потреб виробничого характеру. Відразу нагадаю, що у підсумку Янукович наклав вето на цей законопроект, але це не означає, що відтак у бізнес-сфері царює гармонія.

 

У 2011-му спроба заборон и здавати квартири у житлових будинках під офіси викликала обурення  малого і середнього бізнесу. До того Житловий кодекс обмежував розташування у приватних помешканнях лише промислових установ. Депутати ж спробували натягнути «табу» й на будь-яке виробництво, під котрим на увазі маються, зокрема, й послуги юристів, нотаріусів, контор з продажу нерухомості, туристичних агентств, практикуючих психологів абощо.

 

На побутовому рівні різниця між «промисловими» та «виробничими» потребами є цілком зрозумілою, але законодавство дефініцій подібних понять не містить. Зрозуміло, що між закладом громадського харчування (який віднесено до промислових об’єктів) та, скажімо, офісом адвоката є чимала різниця. Якщо перший (при недотриманні певних санітарних норм) дійсно створює сусідам проблеми, то робота другого не має викликати нарікання.

 

Але законодавець надумав змішати все до купи. Навіщо? Питання, що заслуговує на увагу. А відповідь, яка напрошується найпершою, полягає у бажанні органів влади отримати додаткові важелі тиску на тих, хто використовує приміщення у житлових будинках задля господарських потреб. Плюс уточнити реєстр суб’єктів підприємницької діяльності та власників нерухомості – це вже задля задоволення податкової.  

 

І дарма, що запропонована норма суперечила статті 383-тій Цивільного кодексу, яка говорить про те, що власник квартири має право використовувати своє майно на власний розсуд, якщо він не порушує громадського спокою і не завдає шкоди сусідам. Якби проголосовані Радою зміни до Житлового кодексу залишилися в силі, кожен офіс, розміщений у житловому фонді, потрапляв би під заборону. 

 

На щастя, ці новації так і не пройшли. Але це не означає, що держава не взяла реванш в іншому. І по цей час діє норма, яка дозволяє власнику нерухомості здавати приміщення під офіс тій чи іншій юридичній особі, але ця сама особа не може віднести видатки по оренді до податкових витрат.

 

         А як відомо, податковий прибуток визначається як рівняння «доходи мінус витрати». Якщо витрат менше, підприємець платить до бюджету більший податок на прибуток. Його збитки фіксують бухгалтерські документи, але не податкова декларація. Тоді як оренда приміщення під офіс завжди є питомою частиною у витратах суб’єкта підприємницької діяльності. Все це – азбука, відома навіть бізнесмену-початківцю. Так само добре цю азбуку засвоїла і держава, яка чудово розуміє, де і як вона може нажитися на своїх громадянах.

 

Чим погана така ситуація? По-перше, зовсім «маленькому» бізнесу подібна практика може вартувати життя. Те, що для крупніших бізнесових «акул» не є критичними витратами, якійсь незначній фірмочці, котра тільки намагається встати на ноги, остаточно зламає хребет.

 

По-друге, офіси підприємств повільно, але цілеспрямовано витісняються у нежитловий фонд. У законослухняного громадянина, який, до того ж, не бажає викидати гроші на вітер, є два виходи. Або викупати облюбоване приміщення і переводити його у нежитловий фонд (що вартує купи часу, нервів і тих таки грошей, а ще – ходіння по всіх колах бюократичного пекла), або переселятись в один з новомодних бізнес-центрів.

 

Величезна кількість останніх створює забудовникам неабиякі проблеми. Вони не здатні конкурувати один з одним, оскільки звели чимало однакових хмарочосів, які відрізняються тільки мірою віддаленості від станцій метро. Тим часом як мільйони, викинуті на будівництво якого-небудь чергового «бізнес-сіті», слід «відбити» за будь-яку ціну. Ось тут і стає в нагоді пересічний підприємець середньої руки, зацікавлений у зменшенні податку на прибуток.

 

По-третє, під загрозою опиняється сам житловий фонд. Йдеться, звісно, не про спальні райони, а про невеликі будівлі в історичних частинах міста. Хай навіть вони не несуть особливого семантичного навантаження (тобто не є пов’язаними з тією чи іншою видатною постаттю чи вікопомною подією), такі старі будинки (довоєнних чи навіть дореволюційних часів) створюють неповторний колорит міста.

 

Але забудовнику не до романтики. Для нього простіше й прибутковіше знести будівлю й поставити на її місце двадцяти- чи тридцятиповерхову «свічку». Й плювати при цьому на спаплюжену панораму чи локальну екологічну катастрофу – загрозу зсуву грунтів абощо. Якщо ж, на додачу, ніхто не простимульований цей самий житловий фонд зберігати – будинок, можна вважати, є приреченим.

 

Коли умови для ведення бізнесу є такими, що ховають цей бізнес у зародку, у країни просто не має майбутнього. Між тим в Україні завжди були «рівні» і «ще рівніші» персони, що завжди змушувало громадян ходити манівцями й шукати шляхи того, як надурити найбільшого шулера всіх часів й народів – рідну державу з усіма її корумпованими податковими інспекціями, митницями, усіма органами влади, що дають ті чи інші дозволи тощо.

 

Принагідно згадаймо й про ще одну деталь, яка властива тільки нашому господарюванню. Про різницю у тарифах для фізичних та юридичних осіб. Дивно, коли громадянин Ігрек як фізична особа платить за тепло і гарячу воду по одному тарифу, а як юридична – по іншому. Але знову ж таки, якщо він реєструє власне помешкання як юридичну адресу своєї фірми, але не виключає витрати по ЖКГ у податкові видатки, то чи не означає це, що держава з її різнорівневими тарифами перемахлювала саму себе?...

 

Між тим існує досвід Європи, і, в першу чергу Австрії, де бізнес працює без подібних обмежень і без хитрозроблених схем, від яких у підсумку програє як держава, так і споживач. У західноєвропейській демократії всі є рівними перед законом: і просто «пересічні громадяни», далекі від бізнесу, і юридичні особи, котрі ним безпосередньо займаються. Там не продають бізнесмену буханець хліба дорожче лише тому, що той має більше коштів, аніж пенсіонер. Ба навіть навпаки: чим більше ти споживаєш, тим більше маєш преференцій й тим вагоміша твоя знижка.

 

Нам слід взяти до уваги подібну практику й запровадити єдиний тариф на «комуналку» як для фізичних, так і для юридичних осіб. Бо в Україні все перевернуто догори дригом: тому, хто має бажання платити, сідають на голову, перетворюючи його на дійну корову податкової абощо. Чесні платять, а безчесні – знаходять безліч обхідних шляхів. Малий бізнес гине, а потік коштів, який міг би збагачувати державну скарбницю, пропливає повз неї. Час ставати європейцями не декларативно, а фактично.   

 

 

І на останок. Ще середньовічний філософ Вільгельм з Оккама сформулював колись так званий принцип ощадливості, або «лезо Оккама». Не примножуй сутності без потреби, вчив легендарний чернець. Будь простішим, і люди до тебе потягнуться, як прийнято казати зараз. Отож, чим менше заборон, хитрозроблених пасток, багаторівневих підходів до різних категорій громадян, тим краще працює механізм під назвою «економіка».

 

Коли ж бажання обдурити ближнього й нажитися на безкінечних перепонах бере вгору, толку з того не буде ні для кого. Ні для того, хто вставляє палки в колеса, ні для того, хто намагається за допомогою цих колес подорожувати.