Закон України N 606-XIV «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, а також прийнята на виконання цього Закону Iнструкція «Про проведення виконавчих дій»(затверджена Наказом Міністерства юстиції N 74/5 від 15.12.99), визначають умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання, які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Таким чином, примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) здійснюється в тому випадку, якщо не відбувається добровільного їхнього виконання.

Згідно ст.25 вищевказаного Закону негайному виконанню підлягають рішення:

1) про стягнення аліментів, заробітної плати в межах платежів, вирахуваних за один місяць, а також про стягнення усієї суми боргу по цих виплатах, якщо рішенням передбачено її негайне стягнення;

2) про поновлення на роботі чи на попередній посаді незаконно звільненого або переведеного працівника;

3) в інших випадках, якщо негайне виконання передбачено Законом і про це зазначено у виконавчому документі.

Якщо рішення підлягає негайному виконанню, державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання документів, зазначених у статті 18 цього Закону, і у порядку, встановленому цим Законом, проводить відповідні виконавчі дії.

Стаття 18 цього Закону визначає, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа:

1) за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 цього Закону;

2) за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;

3) в інших передбачених законом випадках.

Стаття 18 цього Закону визначає перелік виконавчіх документів за рішеннями, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою, якщо не відбувається їх виконання у добровільному порядку.

Відповідно до цього Закону державною виконавчою службою підлягають виконанню такі виконавчі документи:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених Законом;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених Законом;

7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за Законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, та пред'явлений до виконання до органу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення.

Тобто, він перевіряє виконавчий документ не тільки на предмет пред'явлення його в належний строк згідно ст.21 вищевказаного Закону, але й на відповідність вимогам до виконавчих документів, установлених ст.19 вищевказаного Закону і місцю виконання рішення згідно ст.20 вищевказаного Закону

Установлений чинним законодавством порядок негайного примусового виконання рішень містить ряд моментів, що вимагають, на думку деяких юристів, додаткового законодавчого уточнення з метою дотримання законних прав і інтересів учасників виконавчого провадження, а можливо, - і третіх сторін.

У першу чергу мається на увазі те, що згідно статті 3 вищевказаного Закону до виконавчих документів віднесені ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених Законом.

Пунктом 2 статті 19 вищевказаного Закону відзначається, що у виконавчому документі повинні бути зазначені дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ, однак там не має роз'яснення- у широкому або вузькому змісті Законодавець розуміє слово "рішення".

Чи повинен державний виконавець розуміти ухвали, постанови судів як "рішення"? Але адже рішення судів несуть у собі трохи інший зміст, чим ухвали та постанови судів.

Дана ситуація є і у пунктах 3 і 6 статті 26 вищевказаного Закону, яка містить підстави відмови у відкритті виконавчого провадження.

У другу чергу хочеться відзначити наступне: згідно ст. 20 вищевказаного Закону виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, провадиться державним виконавцем за місцем здійснення таких дій.

Тобто, де повинні бути здійснені виконавчі дії державним виконавцем, скажемо, у випадку відновлення на посаді у судовому порядку керівника підприємства, вищий орган управління якого перебуває територіально не за місцем находження даного підприємства з урахуванням того, що право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу?

Відповідно до статті 77 вищевказаного Закону рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно. Виконання рішення вважається завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника державний виконавець застосовує до них штрафні санкції та інші заходи, передбачені цим Законом.

У третю чергу хочеться відзначити наступне: якщо рішення підлягає негайному виконанню, державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання документів, зазначених у статті 18 цього Закону, і у порядку, встановленому цим Законом, проводить відповідні виконавчі дії.

Однак у який строк копія постанови державного виконавця та інші документи виконавчого провадження повинні бути доведені державним виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження і в якому порядку, особливо з урахуванням того, що у боржника повинен бути розумний час для ознайомлення з даними документами та повинне бути дотримане його право на оскарження, навіть при негайном примусовом виконанні? Тим більше, що строк для добровільного виконання встановлюється державним виконавцем - як визначити розумність цього строку для адекватного реагування боржником?

У четверту чергу хочеться відзначити, що згідно ст.16 вищевказаного Закону виконавчі дії в встановлених Законом випадках можуть провадитися у присутності понятих. Кількість понятих при вчиненні виконавчих дій не може бути менше двох.

Однак чому Законом не встановлені які-небудь критерії максимальної кількості понятих? Адже особливо при негайному виконанні і порушенні принципу відсутності особистої зацікавленості понятих це істотно може порушувати права боржника.

Державний виконавець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитися, чи отримана боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою строк відповідно до статті 24 цього Закону.

Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.