Ніщо не вказує на те, що часи, коли ціни за чіткою командою влади: "Кругом!" стрімко йшли донизу, повернуться. Годі сподіватися від уряду, що має за щастя протриматися рік у керма, приборкання нафто-, зерно- та інших трейдерів. І зовсім вже безнадійна справа  сприймати всерйоз чиновницькі прогнози і вивіряти за ними власний фінансовий курс.

Можна скиглити про те, що зарплата не поспіває за цінами і чекати, поки "вони" щось зроблять. Можна рвати жили на трьох роботах і "вручну" наздоганяти темпи інфляції. Щастя, коли твоя справа має відносну стійку до нинішніх подорожчань броню рентабельності. Та є ще один непопулярний у нас, але цілком легальний європейський спосіб – досягати гідних заробків через профспілки. Школи комунізму, як називала їх радянська пропаганда. Непогане визначення, якщо йти від латинського communis – спільний.

Гуртом і батька легше бити. Здається, поляки це українське прислів ' я знають краще за нас. Польські селяни перекриють тракторами центр Варшави, а таки виб ' ють собі субсидії. Польські митники ладні тримати чергу від Сяну до Дону, але таки домогтися збільшення зарплатні. Наші таксисти, базарні підприємці, журналісти теж уміють постояти за себе – і влада колишня і нинішня, центральна і місцева   згадує їхні протести "незлим тихим словом".

А де ж інші? Селяни, наприклад… Невже їм так солодко живеться на зруйнованих, розкрадених до граму металобрухту колгоспних рештках, невже дрібним службовцям вистачає їхньої зарплатні при нинішніх цінах.  Чи вони все ще вірять, що добрий господар змилується і стримає ціни чи "рублем одарит". І не розуміють, що доки не візьмуть за зябри(законним страйковим способом) свого працедавця – будь то олігарх з рейтингу топ-100, підприємець середньої руки чи сама держава і не змусять його платити більше, інфляцію не наздоженеш.

Страйкувати в Україні немодно. Я  пам ' ятаю як відгукнулися на заклик до страйку лояльні до Майдану компанії в 2004-му: виробництва не зупинив ніхто. Робили зміни, чергувалися, допомагали грошима. Але ренти не втрачали. Та годі вже з тими політичними страйками – свій гаманець захищати мало хто наважується. Існуючі легальні профспілки займаються неймовірною фігнею: стають  під прапори політичних сил і вимагають то чиєїсь відставки, то змагаються за чиїсь пільги, то дерибанять майно. Не школи комунізму, а комерційні училища.

Уряди, що останніми роками бавляться у чехарду і надалі звинувачуватимуть у темпах інфляції один одного. Ціни наздоганятимуть європейські, а часом, як з нерухомістю, даватимуть їм фору.  І встигне у цій гонитві, підозрюю, той, хто не чекатиме доки впаде з неба ковбаса, а піде і купить її в найближчому супермаркеті на зароблені гроші, кількість і якість яких захищатиме профспілка.