Владислав Лясковський - Чому не працює законодавство в агропромисловому секторі

Саме зараз для компаній, які працюють на агроринкові, сприятливий час для реалізації можливості підготуватися до виходу на публічне розміщення в подальшому, після здешевлення грошей. Інша можливість – це вже сьогодні консолідувати свої активи, провівши юридичний і фінансовий аудит, і залучати фінансування від приватних фондів. Вони, як форма залучення грошей, не розглядалися учасниками сьогоднішнього обговорення. Приватні фонди навіть в умовах кризи інвестують у рентабельні проекти, хоча, звісно, роблять це менше, ніж раніше.

Приватні фонди, зазвичай, висувають менш жорсткі вимоги до об’єкта інвестування, в порівнянні з тими, які є необхідними для виходу на ІРО. Проте, такі вимоги (критерії) існують, і суб’єкт інвестування повинен їм відповідати.

На практиці досить часто доводиться стикатись з неналежним ставленням компаній агробізнесу до якості складання своїх юридичних документів - бази для безпроблемної діяльності компаній. В силу цього, лише незначна кількість тих підприємств, які працюють в аграрному секторі, в порівнянні з їхньою загальною кількістю в Україні, може розраховувати на залучення зовнішнього фінансування шляхом публічного чи приватного розміщення. Не всі компанії, які планують залучити зовнішнє фінансування, провели перевірку, не всі привели в порядок свої внутрішні документи та структуру, не виконали інші мінімально необхідні вимоги. Такі компанії мають півроку, рік-два, щоб здійснити ці заходи та в майбутньому успішно залучити фінансування після зростання активності учасників фінансового ринку. Ті компанії, які своєчасно не використають слушну нагоду усунути певні недоліки в організації бізнесу, будуть вимушені витрачати на це час, коли фінансовий ринок вже активізується.

Говорячи про те, чому не працюють закони, спрямовані на підтримку агропромислового комплексу в умовах світової фінансової кризи, я б не шукав причини безпосередньо у самих законах. Існує ряд суміжних прийнятих законів та нормативно-правових актів, які регулюють діяльність українських підприємств в цілому, та вимоги яких необхідно дотримуватися всім, незалежно від галузі, в якій працює підприємство. Для прикладу – Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи».

Один з моментів цього закону – неможливість дострокового виконання зобов’язань резидентами за кредитними угодами. З цим питанням пов’язане інше - чи можна внести зміни в кредитні угоди, щоб реструктурувати свою заборгованість перед іноземними кредиторами, які свого часу надавали кредити українським аграрним компаніям. В деяких випадках іноземні кредитори йдуть на поступки позичальникам стосовно строків повернення суми кредиту та відсотків за його використання. В такому разі також є звичною практика збільшення відсоткової ставки за кредитом та сплати на користь кредитора певної суми винагороди. Враховуючи зазначені законодавчі обмеження, а також обмеження, встановлені Національним банком України щодо максимального розміру відсоткової ставки за кредитами від нерезидентів, реалізувати такі домовленості є складним завданням.

Відсутність достатнього фінансування аграрного сектору, який особливо потребує фінансових ресурсів, і неможливість, через регуляторні обмеження, привести свої договірні відносини у відповідність до компромісних домовленостей між позичальниками та кредиторами – це, власне кажучи, і є складовими існуючих на сьогодні проблем залучення інвестицій та бездіяльності законодавства аграрного сектору.

Учасниками круглого столу була обговорена й інша проблема - відшкодування державою податку на додану вартість. З тим, що це є однією з найгостріших проблем агроринку, я абсолютно погоджуюся. До того ж, крім аграрного сектору, дана проблема є спільною для більшості підприємств всіх галузей господарства України. Фактично, податок на додану вартість набув форми прямого податку, що змушує підприємства вилучати з оборотних коштів значні суми, які могли б бути використані на розвиток підприємств.

Разом з цим, я не можу повністю погодитися з деякими учасниками круглого столу, які вважають проблемою набуття (опосередковане) нерезидентами прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Так, в Україні час від часу продовжується дія мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Певні обмеження щодо набуття нерезидентами прав на земельні ділянки містяться також у Земельному кодексі України. І одні, й інші обмеження нескладно обійти, вірно побудувавши юридичну структуру компанії (кінцевим власником якої буде нерезидент), що має намір набути права на земельні ділянки. Зазначені обмеження є формальними і на практиці не працюють.

Проте, я не бачу ризику в тому, хто саме буде обробляти землю, та кому вона буде належати - резиденту чи нерезиденту. Питання, насправді, полягає лише в ефективності її використання. Головне обмеження – використання нерезидентом земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише для тієї мети, для якої вони надані. В цьому аспекті справді доречно унеможливити використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення для іншої мети, але при цьому створити умови для зацікавленості продажу виробленої (вирощеної) продукції на внутрішньому ринку. Вважаю, що сам по собі факт володіння нерезидентами землями сільськогосподарського призначення не може завдавати шкоди інтересам України.

Обговорені питання та проблеми, на моє переконання, необхідно вирішувати комплексно; проведення окремих заходів, як свідчить практика, не дає бажаних результатів.

Владислав Лясковський,
Партнер ЮФ «Андрій Кравець та Партнери»