Зона зовнішньополітичного комфорту

Американський президент Дональд Трамп 6 липня має відвідати Польщу, де якраз проходитиме саміт країн Міжмор'я. Про участь України в цьому саміті поки що не можна сказати нічого певного. А це дивує, адже одним із основних питань, якому буде присвячено саміт, а також переговори його учасників із Трампом, буде безпека Центрально-Східної Європи. Очільник польського МЗС Вітольд Ващиковський уже заявив, що в ході переговорів підніматиметься українська тематика. “Польська сторона спонукатиме американців брати участь у вирішенні конфлікту в Україні” — заявив Ващиковський в одному зі своїх інтерв'ю.

Візит Трампа до Польщі — це прояв тенденції, яку можна було передбачити ще восени минулого року. Курс нового американського президента комплементарний інтеграційним процесам у Центрально-Східній Європі. В умовах протистояння прагненням франко-німецького ядра ЄС зближення країн Міжмор'я та трампівської Америки — річ цілком логічна. Можна ставити питання про те, наскільки потенціал взаємодії стане реалізованим. Але те, що такий потенціал наявний, не викликає сумнівів.

У Центральній Європі чекали обрання Трампа. Про те, що перемога позасистемного кандидата-республіканця стане ще й європейською перемогою, чітко говорив угорський лідер Віктор Орбан. Невдовзі після виборів відбулася телефонна розмова між Трампом та Орбаном, яка дала знати, що новообраний американський президент підтримуватиме європейські країни-дисиденти. Досить високо перемога Трампа була оцінена неформальним польським лідером Ярославом Качинським.

Комплементарність політики Трампа та проекту Міжмор'я стосується не лише прагматичного протистояння з Берліном, Парижем та Брюсселем, але й глибшого, ідеологічного протиборства. Уже в грудні Орбан декілька разів висловлював надію, що обрання Трампа покладе кінець “ері політкоректності” і що 2017 рік узагалі стане роком “постання” здорових сил проти ліво-ліберального божевілля. Новий господар Білого Дому не продемонстрував уміння користуватися чарівною паличкою, одним помахом якої можна досягти радикальних змін. Але висловлені угорським прем'єром надії справджуються — нехай і повільно.

Так чи інакше, на трансатлантичних просторах сьогодні спостерігається поляризація. Трампівська Америка і Міжмор'я опинилися в одній партії. Лінія розмежування поки що накреслена пунктиром, але достатньо кількох різких кроків з боку однієї зі сторін, аби рука історичної динаміки упевнено навела по пунктиру товсту червону лінію.

В умовах такої поляризації Україна має достатньо приводів стати приналежною до партії Міжмор'я і Трампа. Реалії протистояння з Москвою переконливо продемонстрували безперспективність ставки на Німеччину та Францію. “Дружба” з брюссельською бюрократією виявилася занадто нерівноправною. Одначе Порошенко знайшов зону зовнішньополітичного комфорту саме в партії Берліну та Брюсселю і вперто не хоче її покидати.

Навіть якби українська делегація взяла участь у польському саміті, вона опинилася би на чужому святі. Будучи приналежною до берлінсько-брюссельської партії, Україна просто не може нічого запропонувати у якості суб'єкта ні Міжмор'ю, ні Вашингтону: жодного рішення, жодного проекту, який міг би зацікавити усі сторони. Порошенко на липневому саміті виглядав би так само, як Гройсман на минулорічному форумі у Криниці-Здруй, коли той ніс якийсь оффтоп у ході обговорення міграційної катастрофи і скромно відмовчувався, коли учасники форуму висловлювали справедливі претензії у бік Брюсселю.

Поки що Україна може претендувати хіба на участь у якихось спільних із центральноєвропейськими країнами інфраструктурних проектах. Це теж певний здобуток. Але повноцінно долучитися до творення нових європейських реалій вона не спроможна. Попри всі наявні можливості. Відмова від претензій на власну суб'єктність — дуже дорога ціна за перебування в зоні зовнішньополітичного комфорту. Та Порошенко обрав саме цей шлях.