Корупція, суверенітет і колективний Лещенко

Зміни до закону про електронне декларування породили численні дискусії. Хтось підтримав нововведення, згідно з якими “антикорупційні активісти” та їхні контрагенти мають подавати е-декларації. Хтось їх принципово засудив.

Недовіра до згаданих нововведень цілком зрозуміла. Рівень корупції в країні колосальний. Із ним змагається рівень недовіри до влади. Побоювання, що прийняті зміни у деяких випадках допомагатимуть корумпованим представникам влади тиснути на середовища, котрі загрожують їхнім схемам, не позбавлені ґрунту. Але є суттєве “але”: значна частина так званих “антикорупційних активістів” — це якраз корупціонери par excellence.

Корупція полягає у тому, що людина чи певна група використовує власне становище задля матеріального збагачення, надаючи послуги, що не відповідають цілям її становища (або ж відмовляючись без хабара діяти так, як того вимагає становище). Ця сутність корупції добре помітна при підкупі політиків та чиновників з боку закордонних сил: у відповідності до свого становища вони мають служити благу країни, натомість використовують його, діючи на користь зовнішніх гравців.

У випадку численних “антикорупційних активістів” ми маємо те ж саме. Існує величезна відмінність між людьми, які борються проти корупції, справді виходячи з патріотичних і громадянських міркувань, і тими “професійними антикорупціонерами”, які роблять це (доволі вибірково), будучи частиною розгалуженої системи іноземного впливу. Структур такого впливу, на жаль, сьогодні вистачає, і стосуються вони не лише боротьби з корупцією. Освіта, журналістика, аналітичні центри, видавнича справа — у багатьох сферах присутнє лобі, пов'язане з зарубіжними силами, зокрема “доброчинними” фондами. Ім'я Сергія Лещенка мабуть найкраще підходить для узагальнення цього явища.

Журналіст і патентований викривач корупційних схем, політик і громадський діяч, співорганізатор політичної партії, співорганізатор гей-парадів у Києві. Все в одному флаконі. І все поставлено на комерційну основу. Із дуже сумнівними джерелами фінансування, в тому числі зарубіжними. Одним лише російським бізнесменом Костянтином Григоришиним справа не обмежується. Навіть якщо ми візьмемо до уваги тільки офіційні декларації Лещенка, то знайдемо згадки про Міжнародний фонд “Відродження”, Institute for Human Sciences (локалізована у Відні установа, що займається просуванням ліво-ліберальної ідеології в академічному середовищі Центрально-Східної Європи), “українські” організації з іноземним фінансуванням.

Тут не йдеться про якийсь ізоляціонізм. Ніхто, скажімо, не дорікне IT-компанії або окремому програмісту-фрілансеру за те, що вони працюють на іноземного замовника. Але одна справа — працювати на іноземний ринок, а зовсім інша — виконувати волю закордонних замовників щодо твоєї власної країни. Існує різниця між web-розробником (або експортером якихось товарів та послуг в цілому) та журналістом або політиком. Бо останні — це люди, наділені становищем, і це становище вони мають використовувати, служачи своїй країні, а не комусь за її межами. Одначе для Лещенка така логіка чужа в принципі. Він представник парадигми, у якій колоніальне становище України — річ абсолютно нормальна. Лещенко навіть опублікував у блозі на “Українській правді” переклад однієї зі своїх закордонних статей, у якій чітко пише, що Україна мусить жити під диктат Заходу.  Нічтоже сумняшеся, він зазначає:

Механизм “кнута и пряника” должен быть максимально задействован для продвижения реформ и реализации институциональных изменений. “Пряником” в данном случае должна быть финансовая помощь по линии МВФ, Мирового банка, Евросоюза, правительств США, Канады, Японии взамен на принятия закона о выборах, назначение генпрокурора на конкурсе, создания “общественного телевидения” на базе УТ-1, формирование независимых ЦИК, КС и НАЗК. “Кнутом” же, побуждающим власти к проведению реформ, должно стать начало уголовных дел против украинских коррупционеров на Западе, точечные санкции против лиц, способствующие разграблению украинского бюджета и выделенной Западом помощи.

Комусь ці рядки здадуться не такими нахабними, як є насправді. Нинішній політично-бізнесовий олімп вже настільки осточортів пересічному українцеві, що, прочитавши набір слів “начало уголовных дел против украинских коррупционеров”, він може замріятися, як у одному з західноєвропейських аеропортів надягають кайданки на чільних представників цього олімпу. До того ж, уживаючи у тексті слово “реформи”, автор автоматично підвищує кредит читацької довіри. Одначе задумаймося, чому Лещенко, який так бідкається про “разграбление украинского бюджета”, не переймався, коли мова йшла про грабунок країни ззовні. Наприклад, коли ЄС вимагав зняти мораторій на експорт необробленої деревини. Адже це дійсно грабунок: забезпечення умов для невиправданого за обсягами знищення природних ресурсів і перекреслення перспектив розвитку вітчизняної деревообробної галузі.

Кредитування уже давно перетворилося на спосіб політичного і економічного контролю. З цим погодиться кожна чесна людина, що орієнтується в реаліях міжнародного життя. Та для Лещенка це не просто факт, а тенденція, яку потрібно плекати. Заходу, до якого апелює Лещенко, не йдеться про цілковите викорінення корупції в Україні. Йому ідеться про вигідну (для його інтересів) корумпованість українського олімпу. У цьому немає ніякої конспірології. Це звичний прагматичний підхід: сильніші геополітичні гравці намагаються контролювати слабших через підкуп або шантаж їхньої верхівки.

Те, що можна назвати колективним Лещенком, є підкопом українського суверенітету (наскільки б умовним не було це поняття сьогодні). Існує розгалужена мережева структура, котра генерує зрежисовані закордоном зміни. Діє вона за типовим сектантським принципом, залучаючи “сліпих і хромих” — головне, аби “своїх” (досить згадати про коаліцію “Реанімаційний пакет реформ”, яка порозставляла своїх людей у громадських радах, не дивлячись на їхню компетентність). Напрямки діяльності цієї мережі різні: від популяризації і впровадження гендерної ідеології до лобіювання бізнес-інтересів. Різними є механізми взаємодії з системою влади: десь ми бачимо цілковите злиття, десь — співпрацю, десь —  позірну опозиційність або нудний клінч (як у от у випадку антипорошенківської позиції Лещенка). Та суть, попри це різноманіття, одна: паралельно з існуванням вітчизняної олігархічної системи (яка по-своєму зорієнтована на гру за чужими правилами) вибудовується система безпосереднього закордонного впливу.

За умов, коли між олігархією і колективним Лещенком виникають якісь конфлікти, порядному українцю навряд чи варто чітко займати чиюсь сторону. Хоч в деяких випадках ослабленню однієї зі сторін варто радіти. Бо українцям, якщо вони бажають жити у дійсно суверенній державі, варто подолати і олігархію, і колективного Лещенка.