Обкрадений націоналізм

Під час Майдану можна було спостерігати конфронтацію і поступову гібридизацію двох  дискурсів — націоналістичного і лібералістичного. Спочатку очільники ліберальної опозиції та “діджеї” Майдану з недовірою ставилися до націоналістичних символів. Одначе останні здобували все більше поширення: вітання “Слава Україні — Героям слава!” та “Слава нації — Смерть ворогам!” стали загальноприйнятими, ряди протестувальників рясніли червоно-чорними прапорами, і навіть із гаслом “Україна — понад усе!” уже нічого не можна було зробити. Останні ексцеси конфронтації під час Майдану — вимога до “Свободи” прибрати націоналістичні банери з фасаду КМДА, а також засудження смолоскипних маршів, організованих 1 січня на честь дня народження Степана Бандери.

Після втечі Януковича, з вибухом відкритого московсько-українського конфлікту співіснування обох дискурсів відбувалося у тісній кореляції з московською пропагандою. Протягом певного часу можна було спостерігати виправдально-заперечний характер ставлення української інформаційної сфери до націоналістичних маркерів: якщо колективний Кісєльов говорив, що в Україні існує засилля націоналізму і “бандерівців”, то низка українських ЗМІ та користувачів соцмереж відповідали “Ніяких бандерівців в Україні немає”. Згодом відбулося зрушення в бік легітимізації націоналістичних символів шляхом іронічного висміювання московської пропаганди. Ці символи перетворилися на такий собі жартівливий мем, що поступово почав становити частину ідентичності багатьох далеких від націоналізму українців.

Легітимізація націоналізму відбувалася і на більш серйозному рівні. Націоналістичні символи стали частиною культури українських фронтовиків. На державному рівні почали впроваджуватися ініціативи по декомунізації з одного боку і героїзації ОУН та УПА — з іншого. Дивним чином навіть ті ЗМІ, які назагал орієнтуються на ліво-ліберальну ідеологію (скажімо, “Громадське”), почали перейматися проблемою недоброзичливого ставлення Польщі до українського визвольного руху часів Другої світової. Символічним підсумком цього всього стало нещодавнє перейменування у Києві Московського проспекту на проспект Бандери.

З упевненістю можемо сказати, що за останні два з половиною роки гібридизація націоналістичного і лібералістичного дискурсів таки здійснилася, і в Україні виникло явище ліберально-націоналістичного кентавра.

В рядах націоналістичного руху виклики, пов'язані з існуванням цього кентавра, усвідомили далеко не всі. Декого обурює рівень профанації націоналістичних символів: якщо ще п'ять чи десять років тому звання бандерівця необхідно було заслужити, нерідко ризикуючи здоров'ям та свободою, то сьогодні це мем, який легко присвоюється людьми, надзвичайно далекими від того стилю мислення і життя, до якого звикли націоналісти. Але системного усвідомлення змін, очевидно, не відбулося. Не було здійснено спроби знайти відповідь на питання: чи можливий націоналізм за умов, коли у Києві існує проспект Бандери, а тисячі українських користувачів Facebook, котрі сповідують чужі націоналізму принципи, виставляють аватарки з червоно-чорною символікою?

Позбавлення монополії, яке пережили націоналісти, має небагато спільного з повноцінним поширенням націоналістичних ідей. Адже легітимізації (тісно пов'язаної із профанацією) зазнали самі лиш символи, а не ідеї. Про це переконливо свідчить характер популярного образу націоналістичного руху минулого часу. Бандера, Шухевич, вояки УПА стали редукованими до “національних героїв”. Вони знайшли легітимізацію саме як “борці за незалежність”, а не носії певних ідеологічних принципів, що не обмежувалися ідеєю здобуття незалежності.

Націоналісти лишилися у якомусь сенсі обкраденими. Предмет крадіжки був важливим і для внутрішньої сторони існування націоналістичного руху (формування ідентичності його учасників, історична міфологія як джерело мотивації), і для його зовнішнього позиціювання (минуле як одна із тем для пропаганди, підкреслення ворожого характеру державної влади через її неприхильність до україноцентричного бачення історії тощо). Тепер же бандерівцями без проблем можуть називати себе люди, котрі сповідують низку ворожих націоналізму ідей, а Петро Порошенко, торгуючи рештками українського суверенітету, підписує закон про декомунізацію, вітається словами “Слава Україні!” і навіть може зацитувати у своєму виступі Дмитра Донцова.

Як на такі зміни мають реагувати самі націоналісти? Перш за все — тверезо усвідомити нинішній стан речей і зрозуміти, що ліберально-націоналістичним кентавром далеко не заїдеш.

Одним зі способів реагування може стати “боротьба за націоналістичну спадщину”. Легітимізацію націоналістичних символів можна використовувати як своєрідний гачок для послідовної популяризації націоналістичних ідей. Йдеться про те, щоб пропонувати сегментові суспільства, котрий уже сприйняв націоналістичні символи, ті концепти, з якими ці символи історично пов'язані. Історія націоналістичного руху — це політичний капітал, і цей капітал, безперечно, потрібно використовувати.

Одначе не варто плекати особливі надії на високий ККД такого підходу. Цілком імовірно, що внаслідок достатньо об'єктивних причин “боротьба за націоналістичну спадщину” буде націоналістами програна. І тоді явно не буде причин тішитися емісії банкнот із портретом Бандери номіналом 1000 грн. Україна від того явно не стане ближчою до націоналістичного ідеалу, бо й наявність тризубу (родового знаку Рюриковичів) у якості державного гербу нинішньої України не перетворює її на геополітичну потугу, рівну за значенням середньовічній Київській імперії.

Відтак націоналістам варто суттєво зменшити значення історичної повістки денної. Необхідно, аби у свідомості пересічного мешканця України націоналізм асоціювався не зі вшануванням героїв минулого, а, передусім, із образом альтернативної України недалекого майбутнього — з альтернативним державним устроєм, альтернативною економікою, альтернативною зовнішньою політикою і т.д. Це не означає, що потрібно цілком відмовитися від виведення власної ідентичності з націоналістичного руху минулого часу. Одначе пропорції, безсумнівно, мають бути змінені не на користь історії.

Здійснення такого “ребрендингу” вимагає інтелектуального посилення націоналістичного руху — концептуального, кадрового, організаторського. Націоналістичні сили мають докласти максимум зусиль, аби здвинути суспільно-політичний дискурс “вправо”. А для цього необхідні фахові філософи, політологи, економісти, літературознавці, культурологи, журналісти. Справа не повинна обмежуватися політикою — необхідна висока активність у сфері метаполітики, тобто сфери смислів, які майже не зачіпають поверхневих питань актуального політичного життя, зате творять матрицю майбутніх колосальних перетворень.