Представництво громадською організацією інтересів своїх членів в судах

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55 Конституції України). Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в своєму Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Це право може бути реалізовано шляхом індивідуального звернення за судовим захистом. Проте, на практиці часто трапляються випадки, коли особи, будучи членами громадських організацій просять захисту у таких організацій і тоді вже позивачем виступає громадська організація в інтересах члена, або особи, які звернулись за таким захистом.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (пункт 2.6 рішення).

Питання у тому, в який спосіб громадська організація має підтвердити свої повноваження на подання позову в інтересах своїх членів, або осіб, що звернулися до неї за захистом.

Судова практика містить  випадки, коли суди зважають на положення статутних документах громадської організації і у разі, якщо статут передбачає  право представляти та захитати свої законні інтереси та законні права та інтереси своїх членів в судах, приймають позовні заяви до розгляду.

Проте, в переважній більшості судових рішень  суди констатують відсутність спеціального закону, який би прямо передбачав право громадської організації звертатись до суду за захистом прав інших осіб та застосовують загальні положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо представництва та, відповідно, доходять до висновку про відсутність у громадської організації адміністративної процесуальної дієздатності бути позивачем в таких справах.

Спробуємо розглянути це питання більш детально.

Приписами ч. ч. 1, 2 ст. 46 КАС України передбачено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 53 КАС України, у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із позовними заявами в інтересах інших осіб і брати участь у цих справах. При цьому, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування повинні надати адміністративному суду документи та інші докази, які підтверджують наявність визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

З огляду на рішення Конституційного Суду України право громадської організації на звернення до суду в інтересах інших осіб передбачає наявності одночасно двох юридичних фактів: (1) у статутних документах громадської організації передбачено відповідне повноваження; (2) закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

Зазвичай, відповідно до статутних документів, громадські організації є добровільними об'єднаннями фізичних осіб, створеними для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина, задоволення суспільних, зокрема, економічних, соціальних, культурних, освітніх та інших інтересів своїх членів та/або інших осіб.

В статутних документах громадські організації доцільно відобразити право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.

Відтак, з локальними нормативними актами, зазвичай, проблем не виникає.

Щодо спеціального закону, слід зазначити, що приклади  прав  звернення особи до суду в інтересах іншої, можна зустріти в  ст. 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; п. 15 ч. 4 ст. 42, п. 16 ч. 6 ст. 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»; окремими положеннями Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України; ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»; ч. 1 ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Правовий статус громадських організацій регулюється Законом України Про громадські об`єднання.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону громадська організація це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Згідно зі ст. 21 Закону України «Про громадські об`єднання», для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; 4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об`єднання та важливих питань державного і суспільного життя; 5) проводити мирні зібрання; 6) здійснювати інші права, не заборонені законом.

Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи має право: 1) бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; 2) здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; 3) засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації; 4) брати участь у здійсненні державної регуляторної політики відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»; 5) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування для проведення консультацій з громадськими об`єднаннями та підготовки рекомендацій з питань, що стосуються сфери їхньої діяльності.

Отже, спеціальним законом прямо не передбачено деталізованого права громадської організації звертатись до суду за захистом прав інших осіб, відтак, у даному випадку застосуванню підлягає загальний порядок представництва в адміністративних судах, визначений Кодексом адміністративного судочинства України.

Стаття 53 Кодексу адміністративного судочинства України регламентує участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з частинами першою та другою статті 57 Кодексу адміністративного судочинства України можливість бути представником у суді мають адвокат або законний представник; у справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: 1) довіреністю фізичної або юридичної особи; 2) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства не передбачає права громадської організації бути представником інтересів її члена - фізичної особи у суді, оскільки таке право належить лише адвокатові, законному представникові, або ж фізичній особі у справах незначної складності.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.09.2019 у справі № 804/200/22552/17 зазначила, що вважає вищевказані вимоги  законодавства щодо представництва в адміністративному процесі  чіткими та передбачуваними.

Відтак, за існуючою практикою, підтвердження повноважень громадської організації на представництво інтересів її членів має відповідати загальному порядку, визначеному для адміністративної юстиції та підтверджуватись відповідною довіреністю.

Нажаль, за існуючими нормами та з урахуванням вищевикладених прецедентів, одного лише зазначення про можливість представляти інтереси в статутних документах, все ж таки, замало.