Податкові спори: індивідуальна відповідальність платника податків

«При распределении дел – расслабься, при распределении ответственности –    будь начеку…»

Зокрема у своєму нещодавньому рішенні від 07 вересня 2016 року по справі №  К/800/31623/15 суд вкотре констатував про неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії за неправомірні дії іншої компанії, що також підтверджується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка, в свою чергу, для національних судів є «джерелом права».

 Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейського суду з прав людини дійшов такого висновку:  «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності» .

Пунктом першим частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В свою чергу, згідно приписів частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В більшості випадків, в якості доказу не підтвердження реальності  господарських операцій, є твердження податкового органу про неможливість реального виконання укладених платником податку зі своїми контрагентами договорів  через відсутність у останніх необхідних умов для ведення господарської діяльності.   При  цьому  податковий  орган  посилається на  акти податкових перевірок  контрагентів  позивача. 

Разом з тим, вища судова ланка вважає, що  зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит з податку на додану вартість у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого права та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту, оскільки податкове законодавство України не ставить право платника податку на додану вартість на податковий кредит в залежність від дій або бездіяльності його контрагентів чи відсутності у контрагентів основних фондів, кваліфікованого персоналу тощо.  В разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність та негативні наслідки мають настати саме для цієї особи.

ВАЖЛИВО:   національне законодавство, а саме ч. 2 ст. 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10, відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Крім того, відповідно до статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», яка встановлює: якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін; якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними; якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

Як приклад шаблонності дій податкового органу може навести рішення ВАСУ від 29 серпня 2016 р. у справах № К/800/18701/16 та № К/800/18708/16, якими контролюючому органу відмовлено навіть у відкритті касаційного провадження у зв’язку з тим, що  «доводи касаційної скарги не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Висновки судів, покладені в основу прийняття оскаржуваних рішень, ґрунтуються на правильному тлумаченні та застосуванні правових норм».

Обґрунтуванням наведеному з боку суд є те, що вказане вище відповідає усталеній практиці Вищого адміністративного суду України та Верховного Суду України, зокрема, викладеній у постанові від 31.01.2011 року по справі № 21-47а10, від 27.10.2015 року по справі № 21-1539а15 та узгоджується з висновками Європейського суду з прав людини у справі «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03), а тому податковому органу слід відмовляти у відкриті касаційного провадження.  

Зокрема вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходила із такого.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Так, згідно з положенням пункту 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон № 996-ХIV.

Відповідно до статті 1 цього Закону  первинний документ   – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

ВАЖЛИВО:   визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до абзацу другого пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995р. за номером 168/704, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

Разом з тим, слід зазначити, що сам по собі договір  (без інших підтверджуючих господарську операцію документів)   не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

ВИСНОВОК : Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.

Аналіз наведених норм свідчить, що  господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/3837/16 передбачає наступне: «При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі  «Федорченко та Лозенко проти України» , відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення  «поза розумними сумнівом» . Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 КАС України.

Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень.

ВАЖЛИВО:   слід зазначити, що чинним законодавством України на сторону господарських операцій - покупця товару (робіт, послуг), який є платником податків, не покладено обов'язку в подальшому за можливі будь-які неправомірні дії постачальників товару (послуг) зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на формування валових витрат та податкового кредиту.

Водночас, лише достовірне встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальника чи сприяння ухиленню постачальником товару від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для відмови в праві на валові витрати та праві на податковий кредит. При цьому такі висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а можуть ґрунтуватися лише на доказах, що відповідають критеріям, визначеним у статті 70 Кодексу, тобто бути належними, допустимими і достовірними.

Аналогічна правова позиція викладена Вищим адміністративним судом України в рішеннях  від 05.10.2015р. (справа № К/9991/44826/12), від 21.09.2015 р. (справа № К9991/35087/12) та від 15.09.2015р. (справа № К/800/13763/14).