Як показує нам історія, деякі сучасні віяння яскраво стають argumentum ad hominem! Особливо це стосується країн-членів ЄС, зокрема Фінляндії, яка неодноразово вийшовши з кремлівських стальних пазурів, за останні кілька років перетворилась з держави, де панують сніги та північне сяйво, маючи переважну більшість білого корінного населення, на експериментальну клоаку демоліберального та антигуманного мультикультуралізму. Як відомо, його активні лобісти-політикани та грантожери намагаються як найактивніше культивувати у фінляндському суспільстві не тільки міжрасове статеве розбещення та ЛҐБТ-диструкцію, а й популяризувати тезу про зверхність мігрантів чи біженців з країн Азії та Африки над корінними мешканцями – фінами.
Далеко ходити не будемо, наведемо лише 2 кричущих факти цієї хвороби… Ось один з них. Наприкінці 2016-го р. у столиці Фінляндії відбувся традиційний конкурс жіночої краси
“Miss Helsinki”, на якому відверту перемогу отримала (хто б ви думали?!) уродженка чорношкірої африканської Нігерії –
Сефора Ікалаба. Цей яскраво виражений антифінський мультикультурний крок став відповіддю конкурсного журі на “збільшення” серед мешканців Фінляндської Республіки попиту на расизм?! Саме таким ідіотським чином мешканці Гельсінкі сказали тверде «
Ні расизму!», і вибрали собі “королеву”, небаченої, до сьогодні, ось “краси”.
Дивлячись на те, як корінні фіни зі столичного регіону Гельсінкі намагаються показати свою пафосну толерантність та надуману терпимість до всього інакшого, а також, як вони стають радісно навколішки перед культурною експансією варварів-мігрантів зі здичавілих Африки та Азії, починаєш моторошно розуміти той факт, що «щось таки справді прогнило і тхне нечистотами у Фінляндському королівстві». Йдучи велетенськими кроками демоліберальної облуди мешканці Гельсінкі зокрема та Фінляндії загалом, перетворили конкурс краси на справжній цирк політичного абсурду. Навіщо, заради чого треба обирати чорношкіру біженку з Сомалі головною окрасою столиці Фінляндії? Де тут зображення справжньої фінської національної культури, її коріння та витоків?
На нашу переконливу думку, переможницею конкурсу жіночої краси “Miss Helsinki” (як до речі і “Місс Україна”!) повинна бути дівчина, яка уособлює той регіон чи країну, де відбувається це змагання, а не політичні амбіції окремих продажних бюрократів чи політичних функціонерів. Зрозуміло лише те, що молоде покоління фінів привчають до того, що власне “фіном” може стати будь-хто маючи паспорт із гербом Фінляндії, ба більше, бути африканцем чи азіатом крутіше, адже вони перемагають в конкурсах краси краще за білявих дівчат, а також, мають окремі етнічно-релігійні преференції на відміну від корінних мешканців країни Суомі.
Якщо ви вже наміркували собі думку, що автор цього допису відвертий расист-радикал, то можна вже не ховатись – ви праві лише на 50%! Скажіть-но, а як може суспільство європейської країни, 95% населення якої становлять білошкірі громадяни, насильно популяризувати і втовкмачувати у суспільну думку дегенеративний образ іншородної та поза культурної особи, спраглої до постмодерної системи споживацтва? Вас самих це неображає, білі європейці? – Не знаєте, то зараз буде ще один яскравий приклад!
Що може бути гірше, за визнання чорношкірої біженки еталоном краси у Фінляндії? – Ви навіть собі не уявляєте, але насправді, є такий кричущий факт, проте замовчаний в Україні через політику політкоректності! Майже 5 років тому, у вересні 2012-го р., фінляндська державна телерадіокомпанія
“Yleisradio” у співпраці з кенійським медіа-концерном
“Savane Productions” та естонською кіностудією
“Filmistuudio Kalevipojad” випустили на широкий екран кінострічку із здавалося б зрозумілою та промовистою назвою –
“Маршал Фінляндії” (
фін. Suomen Marsalkka). Попри те, що режисер та продюсери цього фільму заздалегідь застерегли глядачів про ймовірну схожість, сюжет був повністю заснований на житті маршала Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма. За оцінкою кінокритиків, історія фільму зосереджується виключно на приватному житті маршала Маннергейма протягом 1905-1919 рр. Сюжет кінострічки розповідає про невдалий шлюб фінляндського маршала з російською дворянкою Анастасією Арапова та любовну інтригу з Кітті Ліндер у часи та після Визвольної війни у Фінляндії (січень-травень 1918 р.).
Ніби все добре, але у чому тоді підступ? – Тут проблема полягає у тому, що, як не дивно, але фіни дозволили зіграти роль фінляндського маршала не своєму співвітчизнику, а кенійському чорношкірому актору – Теллі Савалас Отієно. Те саме стосується і головних жіночих ролей – Анастасію Арапову зіграла чорношкіра співачка Беатріс Ванґуй, а Кітті Ліндер чорношкіра кенійська радіоведуча Джекі Вайк. Але виключно ролями апофеоз мультикультурної деструкції не закінчується. Як виявилось, сценарій до фільму з промовистою назвою “Маршал Фінляндії” був написаний не фінами, які з малечку вивчають і знають про героїчні подвиги маршала Маннергейма, а кенійською робочою групою, яким надали необхідні, але обмежені факти з життя головного героя. Крім того, на прохання кенійських акторів та знімальної групи, місце дії кінострічки відбувається не у засніженій Фінляндії, а на околицях кенійської столиці Найробі.
Який результат отримали, так би мовити, творці цього псевдоісторичного кіношедевру? – Витративши на зйомки та зарплату працівникам близько 150 тис. євро з державного бюджету Фінляндської Республіки, фільм зміг нашкребти касових зборів всього 20 тис. євро! Захмарний успіх, чи не так? Окрім того, на прем'єру кінострічки, що відбулась 28 вересня 2012 р. в Гельсінкі, не потрапив сам “чорношкірий Маннергейм” Теллі Савалас Отієно через проблеми з отриманням фінської візи, але змогли завітати активісти різних націоналістичних організацій із гнилими овочами для продажних кінотворців, любителів Африки. Додамо, що фільм “Маршал Фінляндії” отримав негативнs відгуки і у пресі Фінляндії: на передових шпальтах таких велетнів громадської думки як “Helsingin Sanomat” та “Ilta-Lehti” критики назвали роботу головних жіночих ролей незграбною і статичною як для любовних сцен, тому цю кінострічку визнали як “погано адаптовану мильну оперу” з експлуатацією африканських традицій...
Отже, який висновок можна зробити з такого незграбного досвіду? – Робітникам шоу-бізнесу, кіноіндустрії та інших галузей розважальної сфери у першу чергу варто спиратись на власні національні традиції, брати все найкраще з досвіду свого власного народу, а не паплюжити честь загиблих героїв нації сплесками мультикультурної дискримінації корінних мешканців. Це має відношення як до Фінляндії, так і до України – не шукаймо кращого десь за морями та горами, коли ліпше лежить у нас під ногами! Звернемося до класиків, і нагадаймо пророчі слова Тараса Шевченка: «Полюбіте щирим серцем Велику руїну, розкуйтеся, братайтеся, у чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тілько на чужому полі. В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля...». Тож давайте слідувати правильним дороговказом, а не облудливими манівцями, які нам пропонують ворожі національному поступу демонічні сили!