Як принцип добросовісності міняє судову практику

Принцип «справедливості, добросовісності та розумності», який фігурує серед засад цивільного права, довго викликав нерозуміння у юристів. Його ігнорували, з нього приховано чи відверто глузували, а викладачі цивільного права не могли пояснити, що він собою являє. Тепер принцип добросовісності змінює судову практику. Звернімося до двох показових прикладів.

1. Правочин щодо нерухомого майна, вчинений без згоди органу опіки та піклування.

Для укладення будь-якого договору щодо квартири/будинку, в якому зареєстрована чи проживає дитина, необхідно отримати згоду органу опіки та піклування. Коли договір укладено без згоди – суд визнає його недійсним. Це правило діяло в Україні роками. На ньому навіть можна було вибудувати цілу схему. Людина продає житло без згоди органу опіки та піклування, новий власник бере кредит та передає житло в іпотеку, кредит не сплачує. Тоді попередній власник визнає договір купівлі-продажу недійсним, а іпотеку припиненою, бо там весь цей час живуть діти, а згоди органу опіки отримано не було. До недавніх пір завдання суду обмежувалося з’ясуванням того, чи мала дитина право користування житлом на момент укладення договору і чи було отримано згоду органу опіки.

Однак, нинішня судова практика вимагає враховувати добросовісність поведінки сторін. Коли батьки дитини продають квартиру і пишуть у договорі, що діти не мають прав на це майно, а потім просять визнати договір недійсним через відсутність згоди органу опіки та піклування – то це недобросовісна поведінка, яка є підставою для відмови у позові.

2. Правочин про відчуження одним із подружжя майна без згоди другого.

Сімейний кодекс вимагає отримання нотаріально посвідченої згоди другого із подружжя на укладення договору щодо нерухомого майна. У справах останніх років про визнання недійсними договорів через відсутність цієї згоди можна простежити, як відбулася ціла еволюція судової практики. Спершу договори, укладені без згоди кожного із подружжя, суди визнавали недійсними і застосовували двосторонню реституцію. Згодом практика змінилася – договори залишалися дійсними, але суди визнавали за другим із подружжя право на компенсацію половини вартості. Зрештою, принцип добросовісності посприяв виробленню компромісного варіанту – договір можна визнати недійсним тоді, коли той із подружжя, хто виступив продавцем, та третя особа – контрагент за договором, діяли недобросовісно. Недобросовісною, зокрема, визнається така поведінка, коли контрагент знав або не міг не знати про те, що продавець перебуває у шлюбі, а майно є спільною власністю. Наприклад, коли чоловік без згоди дружини дарує квартиру, нажиту у шлюбі, свої мамі, то вони обоє діють недобросовісно. Бо важко собі уявити, щоб мама не знала, що її син ось уже двадцять років як одружений.

Я впевнений, що сфера впливу принципу добросовісності на судову практику лише зростатиме. Для мене це елемент тієї ж тенденції, що й застосування засади верховенства права та практики Європейського суду з прав людини.