Позов про визнання права власності на нерухомість очами ВСУ

  Процесуально-правова теорія поділяє судові позови на позови про присудження, позови про визнання та перетворювальні позови. Позови про визнання можуть бути позитивними (визнання наявності права, правовідносин) та негативні (визнання, відповідно, відсутності права чи правовідносин). Перетворювальний позов спрямований на зміну чи припинення існуючого правовідношення між позивачем та відповідачем.

Дані різновиди позовів кореспондують окремим способам захисту цивільних прав та інтересів судом, що неструктуровано перелічені у ст. 16 Цивільного кодексу України (ЦК).

Системний аналіз положень ЦК дає певні підстави стверджувати, що під «визнанням права» в окремих випадках мається на увазі не власне визнання як результат задоволення позову про визнання, а саме зміна правовідношення, тобто задоволення перетворювального позову.

 Якими можуть бути такі випадки? Наприклад, це ст. 376 ЦК[1], за якою «право власності може бути визнане за ….»:

« 3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно» .

Це повною мірою корелює із ч. 2 цієї ж статті, що вказує на те, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

«2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього».

Так, особа дійсно не набуває права власності на об’єкт будівництва на підставі передбаченого законом (ст. 331 ЦК та ін.) фактичного (юридичного складу), адже у цьому «ланцюжку» відсутній певний необхідний елемент (елементи). Саме цей дефект виправл я є суд, наділяючи у визначених законом випадках особу певними правами, тобто перетворюючи відповідні правовідносини (невласник стає власником, вступаючи у абсолютні правовідносини із необмеженими колом осіб щодо предмету своєї власності). Щоправда, і таке рішення не перетворює особу на власника остаточно, адже відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» для виникнення речового права потрібна ще й його державна реєстрація, перед проведення якої носій відповідних реєстраційних повноважень ще раз перевірить фактичний склад щодо набуття права власності на предмет повноти та законності. Про подібні перетворювальні рішення судів йдеться у й ст.ст. 335, 344 ЦК. 

 Саме крізь призму таких висновків, на наш погляд, треба сприймати правову позицію Верховного Суду України (ВСУ), висловлену, зокрема, у постанові Судової палати у цивільних справах ВСУ від 24.06.2015 № 6-318цс15:

«За правилами статті 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України».

 

         У даній конкретній постанові ВСУ висловився лише щодо власне «позовів про визнання».

         Дана позиція було уточнена Судовою палатою у цивільних справах ВСУ в іншій постанові від 07.10.2015 по справі № 1622цс15:

«Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1. ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності…..»

У даному рішенні ВСУ вказує як на власне «позови про визнання»           (ст. 392 ЦК), так і про «перетворювальні позови» (ст. 11 ЦК, ст. 335 та 376 ЦК). При цьому Суд чомусь не згадав про положення ч. 4 ст. 344 ЦК, яка теж безпосередньо надає суду повноваження наділяти позивачів правом власності на нерухомість, транспортні засоби та цінні папери за набувальною давністю, перетворюючи відповідні правовідносини. 

Як видається, ВСУ притримується жорсткого тлумачення норми, вміщеної до ст. 11 ЦК, за якою можливість виникнення права (власності) з рішенням суду залежить від буквальної вказівки на це цивільного закону із застосуванням відповідних фразеологічних «кліше».

Судова палата у цивільних справах ВСУ притримується подібної позиції в інших постановах, зокрема від 27.05.2015 по справі № 6-159цс15:

«… Визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено…».

Проте законодавство передбачає й інші випадки, що, на нашу думку, дають суду підстави наділити позивача правом чи, якщо завгодно, «визнати його» за позивачем (шляхом задоволення не позову про визнання, а перетворювального позову).

Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону «Про фермерське господарство»:

     «4. У   разі   відмови  органів  державної  влади  та  органів
місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки  для  ведення
фермерського господарства питання вирішується судом.  Рішення суду
про  задоволення  позову  є  підставою  для  відведення  земельної
ділянки в натурі (на місцевості),  видачі документа,  що посвідчує
право  власності  або  укладання   договору   оренди.   Відведення
земельної  ділянки  в  натурі  (на  місцевості)  проводиться після
збирання врожаю на цій ділянці попереднім землекористувачем».

 

На нашу думку, є й інші випадки, коли суд може задовільнити перетворювальний позов, хоча ВСУ, як нам здається, не схиляється до такої позиції.

Наприклад, це встановлення земельного сервітуту, передача ділянки у власність чи користування із земель державної та комунальної власності тощо тоді, коли орган влади відмовляється передати ділянку чи ухиляється від розгляду питання. Ці випадки передбачено у ст.ст. 100, 118, 123 та ін. Земельного кодексу України (ЗК).

         У наведених прикладах текст відповідної норми не передбачає вказівок на кшталт: «суд визнає право», «суд приймає рішення про передачу…» чи подібних.

На нашу думку, формулювання: « У разі відмови органу …. питання вирішується в судовому порядку» (див. ст. 118 ЗК) цілком достатньо для застосування перетворювального позову. Більш того, фактично це є єдиним способом реального захисту прав позивача. Вважаємо, що безпосереднє формулювання рішення за таким позовом: «визнати право на…», «надати ділянку…», «передати ділянку…» тощо не є принциповим. Важливим є те, що таке рішення суду за перетворювальним позовом доповнює необхідним (відсутнім) елементом фактичний склад щодо набуття права власності на нерухомість та надає всі підстави для проведення в установленому порядку наступної державної реєстрації права власності на неї.

         Враховуючи «квазіправотворчі» повновження ВСУ, закріплені у процесуальних кодексах, на нашу думку, врахування вищевказаного підходу сприяло б більш ефективному захисту прав та інтересів позивачів.

 

 

Надруковано:

Юридическая практика, № 3 от 19.01.2016