Порушення принципу змагальності сторін у кримінальному процесі

До матеріальних прав, що гарантовані §1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), належить право на справедливий судовий процес, який визначається відповідністю принципам змагальності та рівноправності сторін.

У рішеннях у справах «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (заява № 9562/81; 9818/82) та «Brandstetter v. Austria» (заяви № № 11170/84; 12876/87; 13468/87) ЄСПЛ дійшов висновку, що питання про те, чи було розгляд судової справи конкретної людини «справедливим», розглядається стосовно всього судового процесу.

Зміст принципу змагальності сторін полягає у наділенні кожної зі сторін кримінального провадження рівними правами на збирання, подання до суду зібраних доказів та ознайомлення з ними на стадії досудового розслідування.

Але що стосується досудового розслідування, залишається багато запитань до відповідності положенням Конвенції обсягу та рівності прав сторін обвинувачення та захисту у кримінальному процесі на національному рівні.

Ось, наприклад, національне кримінальне процесуальне законодавство визначає способи збирання стороною захисту доказів, які в подальшому можуть бути нею використані для підтвердження своєї позиції у суді.

Але цей спосіб полягає у витребуванні на підставі запиту або клопотання до того ж слідчого та отриманні речей та копій документів від суб’єктів, які ними володіють.

Слідчі дуже часто відмовляють в задоволенні клопотань адвоката з різних підстав, обґрунтовуючи це й тим, що слідчі дії, про проведення яких клопоче адвокат, не є важливими для підтвердження версії обвинувачення або не вважаються такими, що є необхідними для встановлення істини у справі.

Або, наприклад, у деяких випадках при обґрунтуванні своєї позиції адвокату необхідно використовувати у якості доказу висновок експерта, який ґрунтується на спеціальних знаннях.

Кримінальне процесуальне законодавство визначає, що сторона захисту має право самостійно залучати експертів на договірних умовах для проведення експертизи, у тому числі обов'язкової.

Але КПК України не містить інструментарію для реалізації стороною захисту права самостійного залучення експерта, про що Міністерство юстиції України вже наголошувало. Залишається не визначеним питання, який документ буде підставою для проведення такої експертизи – доручення, заява, адвокатський запит чи інший документ, який повинен містити інформацію про особу, яка залучається як експерт, питання, що ставляться експерту, перелік матеріалів (зразків, документів), що надаються для дослідження, попередження про кримінальну відповідальність експерта тощо.

Також перешкодою у здійсненні процесуальних прав стороною захисту при призначенні експертизи є положення Основ законодавства України про охорону здоров'я, відповідно до змісту якого правом ініціювання проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертиз наділено лише особу, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суд.

Також проблемою є опитування осіб, свідчення яких можуть бути використані стороною захисту як виправдувальні докази на користь підозрюваного.

Адвокат має право складати правові документи та опитувати осіб за їх згодою, але доказова сила складених адвокатом правових документів під час проведення власного розслідування або відібрання пояснень для підтвердження обставин або фактів залишається невизначеною, оскільки суд, посилаючись на ч. 8 ст. 95 та п. 3 ч. 2 ст. 99 КПК України, справедливо може вказати, що такі правові документи не можуть бути прирівняні до протоколу процесуальної дії, а тому не можуть вважатися документом у розумінні джерела доказів.

Таким чином сторону захисту процесуально обмежено у реалізації права здійснювати документальну фіксацію окремих обставин, що мають значення для обґрунтування своєї позиції у кримінальному провадженні, іноді ставлячи сторону захисту у пряму залежність від рішення слідчого.

Усе це у сукупності впливає на баланс процесуальних прав сторін обвинувачення та захисту на стадії досудового розслідування. А у разі, якщо слідчий суддя не зможе забезпечити паритет прав сторін у засобах доказування, це може призвести до порушення §1 ст. 6 Конвенції.