Проблемні питання закінчення строку договору

У ході ділової практики нерідко виникають ситуації, пов'язані із закінченням строку договору. Заразом виникають і ситуації, коли строк дії договору закінчився, а зобов'язання сторін залишилися невиконаними. Часто такі ситуації супроводжуються додатковими ускладненнями, як-то недобросовісна поведінка однієї зі сторін та небажання врегульовувати правовідносини шляхом підписання додаткової угоди про продовження строку договору.

Від вірного аналізу правових наслідків закінчення строку договору може залежати обрання правильного способу захисту прав та успішність стратегії судового захисту в цілому.

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права й виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Частина ж четверта цієї статті визначає наслідки закінчення строку договору - його закінчення не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Виникає актуальне питання - чи означає це, що після закінчення строку договору припиняються всі зобов'язання сторін окрім тих, які пов'язані із цивільно-правовою відповідальністю за порушення зобов'язань? 

Або ж має місце інша ситуація, коли закінчення строку договору, за наявності невиконаних стороною зобов'язань, зумовлює недотримання стороною належних умов виконання зобов'язання (ст. 526 ЦК). Водночас зобов'язальні правовідносини продовжують існувати поряд із правовідносинами цивільно-правової відповідальності за порушення умов виконання зобов'язання?

Згідно статті 598 ЦК зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зазначене формулювання правової норми дає підстави для висновку, що будь-яка підстава припинення зобов'язань має бути безпосередньо визначена договором або законом.

Заразом ані загальні норми ЦК, що регулюють припинення зобов'язань (статті 598-609), ані положення статті 631 ЦК не містять жодної вказівки щодо припинення зобов'язань сторін у разі закінчення строку договору.

Отже, якщо презюмувати, що ані спеціальне законодавство (якщо таке розповсюджується на договірні правовідносини), ані договір не передбачають припинення зобов'язань у разі закінчення строку договору, необхідно дійти висновку, що зобов'язання сторін продовжують існувати й після закінчення цього строку.

Більше того, якщо повернутися до аналізу частини четвертої статті 631 ЦК, за приписом якої закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності, то необхідно зазначити таке.

Видами цивільно-правової відповідальності за порушення договору можуть бути, зокрема, сплата неустойки або відшкодування завданих збитків. Водночас сплата неустойки не звільняє правопорушника від виконання порушеного зобов'язання.

Стосовно ж відшкодування збитків, то частиною сьомою статті 226 Господарського кодексу України прямо визначено, що відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, окрім визначених в законі випадків.

Не передбачає припинення основного договірного зобов'язання внаслідок відшкодування завданих його неналежним виконанням збитків і стаття 623 ЦК.

Отже, можливо дійти висновку, що згідно Цивільного кодексу України закінчення строку договору не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, якщо інше не передбачено нормами спеціального законодавства або умовами договору.

Частина четверта статті 631 ЦК носить спеціальний характер по відношенню саме до цивільно-правової відповідальності, і вона не може бути розтлумачена як така, що вказує на припинення всіх інших правовідносин між сторонами, за виключенням правовідносин цивільно-правової відповідальності.

Дещо складнішою є ситуація, яка стосується регулювання аналогічного питання нормами Господарського кодексу України.

Відповідно до частини сьомої статті 180 ГК строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Отже, наведена норма вказує на взаємозв'язок між існуванням господарського зобов'язання та строком дії господарського договору.

Таким чином, можливо констатувати наявність суперечності між нормами статей 180 ГК та 631 ЦК, особливо беручи до уваги, що судова практика вирішення господарських спорів здебільшого передбачає застосування норм ЦК в регулюванні господарських правовідносин.
З урахуванням наведеного, існує такий обов'язковий елемент колізії правових норм, як різне регулювання одних і тих самих правовідносин різними нормами права.

Для розв'язання суперечності (колізії) між нормами в даному випадку слід брати до уваги, що відсутнє однозначне правило про пріоритет між нормами ЦК та ГК. Докладно це питання розглянуто в пункті 1 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 21.12.2016 № 01/-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України".

Відповідно до абзацу 7 пункту 1 цього інформаційного листа роз'яснено, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових правовідносин суб'єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.

Оскільки в даному випадку частина сьома статті 180 ГК не є спеціальною нормою щодо регулювання певного виду саме майнових відносин суб'єктів господарювання, а є загальною нормою, яка встановлює вимоги до істотних умов договорів, то слід дійти висновку, що пріоритет матиме відповідна норма ЦК.

При вирішення цього питання слід взяти до уваги й те, що норми власне ГК не є однозначними в тому питанні, чи закінчення строку договору зумовлює припинення зобов'язань за ним.

Положення статей 202 - 208 ГК, що визначають підстави припинення господарського зобов'язання, також не передбачають такої підстави, як закінчення строку дії договору.

І на завершення, при розгляді цього питання необхідно враховувати й такі принципи цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК). Навряд чи можливо вважати такою, що повністю відповідає даним принципам позицію щодо того, що закінчення строку дії припиняє зобов'язання сторін, які лишилися невиконаними. Адже в такому випадку права та законні інтереси сторін договору можуть бути порушені, про що свідчить наступна судова практика.

Колегія в господарських справах Верховного Суду України у своїй постанові від 21.12.2016 по справі № 905/2187/13, аналізуючи правовідносини поставки, дійшла висновку про те, що закінчення строку дії договору не припиняє невиконаного зобов'язання між сторонами.

Як наслідок, рішення судів, якими відповідача було зобов'язано прийняти товар за договором поставки та оплатити його вартість, колегією ВСУ було залишено без змін, а посилання відповідача на закінчення строку дії договору поставки - відхилено.

Аналогічної правової позиції дотрималася й Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17. Розглядаючи спір про повернення авансу за договором підряду, ВП ВС дійшла висновку, що з огляду на те, що закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, ВП ВС відхиляє доводи скаржника про те, що після закінчення стоку дії укладеного між сторонами договору є неможливим виконання відповідачем робіт за цим договором та їх прийняття позивачем.

Також, висновку про те, що закінчення строку дії договору не є підставою припинення зобов'язань за договором, а зобов'язання, невиконане належним чином, продовжує існувати незважаючи на закінчення строку дії договору, дійшов Верховний Суд у постанові від 19.03.2019 по справі № 916/626/18 та від 04.05.2018 № 927/333/17.

Слід брати до уваги й думку, яка була висловлена в листі Верховного Суду України від 01.04.2014 "Аналіз практики застосування судами ст.16 Цивільного кодексу України", а саме: припинення терміну виконання зобов’язання або терміну дії договору не означає звільнення боржника від виконання обов’язку в натурі, тому підтримується думка про те, що кредитор повинен мати право вимагати виконання обов’язку в натурі впродовж того часу, коли існує зобов’язання, а не лише впродовж строку виконання зобов’язання або строку дії договору.

Заразом потрібно враховувати, що в межах даної статті розглядаються лише загальні правила, а в окремих видах правовідносин, як-то оренда або застава (іпотека), порука та ін. зміст спеціальних правових норм та наслідки закінчення строку договору є відмінними.

За наслідками аналізу можливо дійти висновку, що за змістом загальних норм ЦК закінчення строку дії договору не припиняє зобов'язань, що виникли за цим договором.

Заразом при оцінці кожного конкретного випадку необхідно брати до уваги: 1) вид правовідносин; 2) характер зобов'язання; 3) зміст умов договору, що регулюють наслідки закінчення строку дії договору; 3) положення спеціальних норм ЦК або ГК щодо певного виду правовідносин; 4) наявність або відсутність вимог спеціальних законів, які регулюють певний вид правовідносин чи порядок укладення певного виду договорів.